Єгор Фіногєєв

Українківський ліцей Галицинівської сільської ради, 10 клас

Учитель, який надихнув - Прозапас Олена Олександрівна

«Війна. Моя історія»

Ранок. Ще сонця зовсім не видно. Я вже не можу спати. Якесь відчуття неспокою. Сьогодні 24 лютого 2022 року. О сьомій в кімнату заходить бабуся. ЇЇ , завжди спокійні, теплі руки, тремтять. Відчуваю... щось трапилось...У цей момент їй зателефонувала мама і наказала:

- Назара в дитячий садок не відпускати, Єгор також у школу не йде. Мамо, почалася війна...

- Як, яка війна?

- Я передзвоню...

Бабуся ходить знервована по кімнатах. Не випускає з рук телефон, чекає якихось новин. Йде у кімнату до тітки Світлани, чую, як вони тихенько перешіптуються і плачуть. Про що вони говорили, я не пам’ятаю. Телефон сповіщає про sms: учителька каже не приходити до школи. Ошелешені однокласники накидали повідомлення. Багато! Страшно! Відчувається щось страшне і хвилююче.

Пообіді додому приїхала мама. Щось у ній змінилось. Вона зайшла до будинку. Сльози в очах. Наказала швидко збирати речі. А в моїй голові думки. Що з нами буде? Які речі треба брати? Мій мозок не хоче думати. Злість охоплює тіло. Мамин голос змушує схаменутись, подорослішати... Матуся говорить, що треба зібрати усім валізи та бути напоготові. Пересидіти в селі, а далі буде видно. Мої рідні в паніці бігають по будинку, щось збирають, перекладають якісь речі, щось говорять… Знервовані...Чую гомін. Це сусіди. Вони теж дуже налякані.

Для мене 24 лютого це Страх. Розпач. Невідомість.

Повечеряли, одягнулися, так наказала мама. Спали одягненими. Мій шкільний рюкзак з усіма необхідними речами і документами стояв біля ліжка. Не спалося. У моїй дитячій голові роїлися думки. Намагаюся заснути. Чую, як за стіною плаче мій молодший брат. Йому майже 4. Біжу до нього. У кімнаті мама тримає Назарчика на руках, заспокоює. Поруч тітка і бабуся. Молодший братик мене дуже налякав. Він не плакав, а перелякано кричав і ніхто не міг його заспокоїти. Це було жахливо. Таке коїлося вперше. Ніби мала дитина попереджала про небезпеку.

Боже, що це? За вікном якесь сяйво. А звук такий, ніби щось величезне гуркоче, свистить! Ріже вуха! Вибух! На моєму подвір’ї!

Кричить мама! Плаче бабуся! Тітка переляканими очима дивиться на зблідлого дідуся! Хапаємо речі, біжимо... Біжимо у сховище. Ми не одні. Одягнені і неодягнені, з речами і без, з малими дітьми, старі і малі, чоловіки і жінки.

Я відчуваю, що мої ноги не можуть йти, намагаюсь бігти, але стою, як вкопаний.Дивлюсь. Вслухаюсь. І цікаво і страшно одночасно. Знову вибух! Що це? Ракета! Над головою ракета! Ще! І ще! Там... Десь біля Миколаєва... Відмираю від поштовху в спину. «Чого стоїш, біжи, ховайся!»

Нічого не бачу. Напівтемно. Підсвічую ліхтарем на телефоні. Я з бабусею добіг до бомбосховища. Багато людей... І діти, і дорослі. Місця, де притулитись, майже немає. Матері тримають маленьких діток на руках. Чути дитячий плач. Хтось з дорослих не втримався. Так, це плаче жінка, чую її голос. Всі говорять про війну. росія напала на Україну. На нас летять російські ракети.

Мама взяла братика на руки, я притулився до неї. Так спокійніше.

Ранок…Мабуть ніхто не спав. Зранку йдемо додому. Чую глухі звуки вибухів, чи то як летіли снаряди, чи то як їх запускали. Не знаю…

Ночувати ходили у бомбосховище, а вдень приходили додому. Я лягав на матрац у коридорі. Там немає жодного вікна. Намагався хоч трішки поспати. Щодня протягом тижня ми до бомбосховища ходили все раніше і раніше. Вибухи почастішали. З кожним днем все ближче і ближче…Так ми прожили тиждень.

У бомбосховищі мій молодший брат захворів. Одної ночі я прокинувся від того, що хтось стукає у двері, потім зрозумів, що ніхто не стукає, то двері здригалися від вибухів. Я притулився до мами. Вона обійняла насі все повторювала: «Все буде добре, все буде добре». Наступну ніч ми знову провели у сховищі. Залишатися дома було страшніше і страшніше, так як вибухи частішали.

Згодом не стало світла, по селу висіли шматки дротів. У сховищі люди були з ліхтарями та свічками. Телефони розряджались. Ми майже не знали новин. Завмирали, коли хтось повідомляв про наших військових. Чекали, що ось скоро все скінчиться...

Мама щоденно говорила, що нам треба їхати з села, але як і з ким не знала. У місто ніхто не їздив. На перегоні між селами дорогою до міста виїжджав російський танк і розстрілював всіх, хто намагався прорватися. Їх не зупиняло навіть те, що на машинах були надписи: «ДІТИ» або намальовано червоний хрест. А за польові дороги від села до міста, так взагалі повідомили, що вони заміновані. Вчора везли хліб. Кляті руські обстріляли.

Одного ранку мама зібрала нам з братом речі в рюкзак, передала документи тітці. Вона плакала. Цілувала мене, братика. Цілувала так незвично, сильно притискаючи до себе. Намагалась захистити від чогось страшного, жахливого, говорила, що любить, що майбутнє України має жити. Потім посадила в автомобіль і перехрестила на дорогу. Ми їхали так швидко, що я думав, що зараз злетимо. Слава Богу, до Миколаєва дісталися без перешкод. Одеса. Туреччина.

Щоденно телефонує мама. Розповідає, що в селі зникло не лише світло, а і газ. Людей стає все менше. Обстріли частішають. Гинуть звичайні люди. Руйнуються наші будинки. Домівки горять. Води немає, щоб гасити пожежі. Гасять молоком від корів. Вчора вбили чоловіка і його коня.

Страх. Постійний. Припиняється і знову наростає. Очікування довгожданого слова Перемога. Але треба почекати. Так. Буде мир і спокій. Я так хочу. Я заслуговую на мир.