Ужик Софія Олегівна, 17 років, студентка ІІ курсу Західно-Дніпровського центру професійно-технічної освіти, група: 3КК-21

Вчителька, що надихнула на написання есе - Антоненко Ірина Леонідівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Коли 24 лютого мама і тато попросили зібрати у валізу необхідні речі, я спочатку не хотіла вірити в те, що почалася війна між нашою Україною та орками.

Мама і тато ходили на роботу, а нам з братом було страшно залишатися вдома й чути звуки сирен.

І тоді тітка та дядько запропонували батькам, щоб ми приїхали до них у Польщу.

Дуже не хотілося їхати з дому, бо ми хвилювалися за батьків, за дідуся й бабусю, за друзів. Але наступного дня батьки відвезли нас до кордону. Потім з міста Львова нас везли волонтери, які давали нам іграшки та всілякі смаколики. На кордоні з Польщею нас теж зустріли волонтери. З ними мама й залишила нас дочекатися тітку.

Ми дуже плакали за мамою. Волонтерка нас заспокоїла та відвела до намету, де вже було багато українців – мами з дітками. Там нас нагодували, подарували м’які іграшки, солодощі.

А через кілька годин зателефонувала тітка, вона була вже біля намету. Тепер вона заспокоювала нас, говорячи, що скоро ми поїдемо до них додому, де на нас чекав наш дядько.

Оскільки було вже пізно, ми залишилися ночувати в їхніх знайомих. Там нас дуже тепло зустріли. Ми познайомилися з великим та добрим собакою, якого звали Філіп. Він дуже любив гратися та їсти солодке.

Наступного дня нас відвезли на вокзал, купили квитки – і ми вирушили до гарного міста Білосток. Воно нам нагадувало Львів. Коли ми вийшли з потягу, нас зустрів наш дядько. У його автомобіль ми поклали речі – і через кілька хвилин прибули до квартири, де ці речі розклали.

Нам з братом хотілося лише одного – додому. Щоб ми не сумували, родичі повели нас до супермаркету, купили солодощів та речі, які нагадували наш дім. Ми в усьому відчували турботу. Навіть у волонтерському куточку для українців, куди ми пішли наступного дня, було багато одягу, їжі, шкільного приладдя.

Ми часто дзвонили батькам, бабусі та дідусеві. Але повернутися додому тоді не було можливості.

Дуже вдячна моїм дядькові та тітці, які зробили подарунок на мій день народження: приїхала наша люба матусенька, на яку ми чекали п’ять місяців. Разом з нею ми повернулися додому в Україну.

Зараз уже немає такого страху та відчаю. Але кожного разу, коли звучать сирени, ми з братом ідемо додому, щоб батьки за нас не хвилювалися.