Війна для мене почалася в перший день [воєнних дій]. Тільки-но пішла техніка – ми вже зрозуміли, що нічого хорошого чекати не доведеться. Ми живемо дуже близько до Мар’їнки та Красногорівки, через поля. Особливо 2015 рік – у мене від будинку 50 метрів буквально снаряди лягали. Вони йшли в землю.

Ми хапали дітей, сідали в машину та їхали в Пречистівку. Є таке село, там не було війни. Звичайно, боялися дуже за дітей. Це все було в гарячці, моторошно. Про що можна було говорити? Про те, як вижити в цій ситуації. На ситуацію вплинути ми не могли. Треба було виживати, і все.

Їздили в Пречистівку, орендували будинки, відсиджувалися в той страшний час. Онуки маленькі були, у внучки з’явилося заїкання, онук став мочитися. Загалом, нічого хорошого.

У мене п’ять дітей і п’ять онуків. І не всі діти могли кинути насиджене місце, тому що вони працюють. Дві дочки адвокатами були. У них були підзахисні, яких вони кинути не мали права, щоб, припустимо, виїхати в інше місто. А ми звикли всією сім’єю триматися разом, тому, звичайно, поверталися. Вони залишалися, мене відправляли з дітками в Пречистівку. У нас було розуміння, що на новому місці нас ніхто не чекає. Як влаштовуватися? І не було фінансів. Цей варіант ми навіть не розглядали.

Були бойові дії, ми боялися тоді пересуватися. Їжа, слава Богу, була. Під час будь-яких дій була стабільність з виплатою пенсії – я про себе кажу.

Ми давно себе в безпеки не відчуваємо. Це не бажання зірватися та втекти. А все одно, ми привчені до недовіри, нас навчили не вірити новинам. Ми прислухаємося до гучних звуків, тобто постійно психіка знаходиться в напрузі та в очікуванні чогось.

Зрозуміла, що, по-перше, нам треба бути добрішими. Треба не зациклюватися на собі, на своїх проблемах. По моїй родині ця війна пройшла буквально катком. За рік у мене й у моїх двох дочок з’явився цукровий діабет. І це не поодинокий випадок. Через одного в людей з’явився цукровий діабет, який лікарі називають психосоматикою. У мене рік тому з’явилася онкологія. Це все, звичайно, на нервовому ґрунті, тому що пропускала через себе, але я ні про що не шкодую. Треба просто бути чуйними й добрішими один до одного, допомагати один одному. Тільки тоді можна вижити. Ось це єдина мудрість, просто не думати про війну, думати про мир. Думати про те, що завтра має бути краще, ніж вчора і сьогодні.