У мене двійнята, яким на той час [2014 рік] виповнилося по чотири роки. Потрібно було постійно бігати з дівчатками в підвал і ховатися; говорили, що так безпечніше. Узимку слизько було, не встигала їх одягнути, а в підвалі холодно, сиро. Хоча підвал у нас і не дуже надійний. Якби поруч із підвалом упав снаряд, то завалило б і нас.

Снаряди падали в город. Будинок уцілів, але постраждала кухня. Через те, що поруч впав снаряд, повністю вилетіла віконна фрамуга. Осколки досі збираємо.

Уперше, коли почало бахати, було зрозуміло, що це саме вибухи. У мене кухня розташована в бік Луганська, і було видно, як щось блиснуло. Потім вже було зрозуміло, що якщо блиснуло, то зараз щось вибухне...

Найбільше запам’яталися вибухи біля будинку. Ті моменти, коли жили в підвалі. Я переживала більше за дітей. Їх потрібно було погодувати, залишити одних у підвалі, бігти в кухню, щоб приготувати їжу, стежити, щоб вони не піддавалися паніці... Переміщатися доводилося з підвалу в кухню і назад перебіжками між вибухами. Це страшно... Світла не було, залишала дітям у підвалі свічку або ліхтарик. [Це тривало] близько місяця, а потім вже втомилися, повернулися в будинок і ховалися там.

Вхід у кухню в нас з іншого боку будинку; щоб до неї дійти, потрібно вийти на вулицю. І бувало, коли починався обстріл, я била по трубах, щоб дочки в будинку чули й ховалися під ліжка.

Раніше я працювала в Луганську. Якби Луганськ був відкритий, була б можливість їздити на роботу, возити дітей у садок «Першотравень». У нас у селі немає ні парків, ні гойдалок. А там гойдалки, дитячі майданчики, колесо огляду. До Сєверодонецька возити дорого, а ось у Луганськ можна було б їздити.

Під час війни знайшла роботу тут, за місцем проживання. [Ще] стоять блокпости, іноді чутні вибухи, але кажуть, що це розмінування. Мрію, щоб все було, як раніше.