Федотенко Яна, учениця 9 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №10 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Острецька Інна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року. Я прокинулася від жахливої звістки, що в Україні війна. Мій Харків став однією з основних цілей ворога. Від початку повномасштабного вторгнення місто перебуває під постійними кривавими ракетними обстрілами рашистів.

До цього часу слово «війна» я чула лише на уроках історії, а зараз це стало частиною мого життя. Цілодобово я чула жахливі вибухи, гул літаків та нестерпні звуки сирен. Хотілося просто «прокинутися» від реальності цього жахіття.

Спочатку тато був зі мною вдома, бо батьки не хотіли залишати мене на самоті. Мама майже весь час перебувала в лікарні, тому що вона – медичний працівник. Ми дуже сильно хвилювалися за неї…

Відтоді життя змінилося на «до» та «після». Щоранку ми гортали новини, телефонували друзям, знайомим…Питання «як ти?» було найголовнішим у нашій розмові.

Моя школа. Після кожного масованого обстрілу сподівалася, що вціліла. Уроків взагалі не було, гуртки не працювали. Ми майже не виходили на вулицю, тому що над містом постійно літали ракети та літаки. Було таке враження, що дах повалиться, а вікна вилетять.

А моє кошеня завжди нервувало та ховалося під шафу від кожного гучного звуку. Воно було зі мною, на відміну від тих тваринок, чиї господарі кинули їх на самоті. Але щодня небайдужі люди годували їх, хтось забирав до себе.

Ніхто не знав, що буде далі. Багато друзів та знайомих виїжджали з міста, із країни. Одного дня і моя старша сестра зі своєю дитиною сіли в машину і поїхали світ за очі. Нам усім було важко, і фізично, і психологічно. На той час мені здавалося, що то була наша остання зустріч.

Кожного разу, коли ми з батьками приїжджаємо до порожнього будинку моєї сестри, щоразу згадуємо щасливі моменти нашого мирного життя.

Через деякий час, коли вже трішки адаптувалися, постало питання щодо навчання. Спочатку я почала займатися самостійно, наздоганяючи прогалини у шкільній програмі. Це допомагало відволікатися від жахливих подій навколо.

Були дні, коли обстріли міста тривали з ранку до вечора і, щоб не залишатися вдома на самоті, я йшла разом із мамою до лікарні, допомагала їй.

Згодом розпочалися уроки онлайн у школі. Мені незвично було рано вставати після безсонних ночей і навчатися за розкладом, а не у зручний для себе час. Часто вимикали світло, особливо взимку, через це навчання було майже неможливим, і саме тоді у мене з’явилися нові захоплення – це малювання і гра на гітарі.

Попри все ми повинні робити «маленькі кроки» у нашому повсякденному житті, зберігаючи своє ментальне здоров’я.

На сьогодні для нас головне – це Перемога! Я впевнено дивлюсь у майбутнє, а яким воно буде – це вже залежить від кожного з нас!