Родина довго не могла залишити «гаряче» місто – обстріли не давали змоги навіть вийти на вулицю.

Ми приїхали в Запоріжжя як біженці. Десь 7 березня в нас, у Гуляйполі, почалися обстріли, всім сказали, щоб вимикали світло. Також сирени були, чули вибухи, а потім просто о 10 ночі почалися обстріли. Ми не знали, що то було, небо прямо як в салютах. Ми швидко вибігли на двір, сховалися в погребі, тоді в нас все вимкнулося.

Все пропало, розбили нам центр, квартири, ринок, магазини розбили. Ми посиділи трохи, надіялися, не вірили, що таке може бути. А з нами ще дитина була, їжа закінчилася, і нам прийшлося їхати. А до того ми не могли їхати, тому що сильно стріляли і могли не випустити. Були проблеми, тому що гуманітарки не було, один магазин ще був, там сосиски викинули, свічки давали. Хліб давали.

Все що залишалося - доїли і все. І нам треба було виїжджати, бо не було що їсти.

Тоді нам зателефонувала донька із Запорожжя і сказала, що б ми швидко виїжджали. Ми зібрали сумки і поїхали. Сто кілометрів, а таке враження, як в іншу країну приїхали. Страшно було, люди їхали машинами, ніхто не знав, що в дорозі чекає. Боялись, поки сюди доїхали. В Запоріжжі в нас знайомі, і вони нам пропонували приїхати.

Нам допомогли, дали й одяг, і все інше. Ми 30 років щось наживали, жили, а зараз немає ніякої надії - пустота, не знаємо, що нас завтра чекає. Я не думала, що так буде, якби я цього сама не бачила, я би не повірила. Невістка з дитиною поїхала далі. А ми з сином і чоловіком залишилися.

Війна дуже на нас вплинула, ми стали нервові. Не знаємо, що робити, в голові все це стоїть. Не можеш оговтатися, сидиш і думаєш тільки про війну.