Бірченко Христина, 11 клас, Харківський ліцей № 70 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Купершмідт Інна Василівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна для мене- це завжди біль, руйнування та втрата. Це ситуація, де зникає відчуття стабільності, а людські життя руйнуються через жорстокість і насильство. Війна також ставить перед людьми складні вибори, тестуючи їх на витривалість і мужність. Вона змінює світогляд і нагадує про цінність миру.

Раніше про війну я тільки чула, але навіть не уявляла, що колись це стане суворою реальністю. З двадцять четвертого лютого моє життя розділилося на "до" та "після".

О 5:03 я прокинулася від першого гучного вибуху. Спочатку взагалі нічого не зрозуміла, але дуже злякалася, після чого пролунав ще один вибух. Я швидко встала з ліжка і побігла шукати батьків та молодшого брата. В цей час мій тато вже вийшов за автівкою, щоб їхати на роботу, тому я покликала маму. Зайшовши до їхньої кімнати, я побачила, що вона ще спить, тому довелося її розбудити.

У мене вже почалася паніка. Я пояснюю мамі, що чула вибухи, і, мабуть, почалася війна.

Вона спросоння теж злякалася, і тут увійшов мій молодший брат. Ми всі були неймовірно налякані й не знали, що робити. Мама зателефонувала татові. Він у цей час був у гаражі і сказав не панікувати та не робити зайвих рухів. Він вже йшов додому і бачив, що неподалік від нього щось горить, а в небо піднімається великий стовп диму. Майже одразу мамі зателефонувала її двоюрідна сестра. Вони всією родиною теж були налякані й не знали, що робити. Потім ми ввімкнули телевізор і почули промову нашого президента про те, що почалася війна, і в Україні введено воєнний стан. Ми зібрали основні речі, документи, продукти, покликали бабусю з дідусем і поїхали на дачу, оскільки там було безпечніше.

Провівши там кілька годин, ми вирушили до родичів, бо у них був льох, де можна було сховатися. Кілька днів під постійні вибухи ми бігали то в дім, то в льох, і всі були неймовірно втомлені.

26 лютого 2022 року – день, який я запам'ятаю на все своє життя, – обстріл нашого селища. Пізно ввечері ми сиділи у сховищі і вже збиралися вийти в дім, але моя мама сказала: «Зачекайте, у мене дуже погане передчуття, давайте затримаємось ще на 15 хвилин». Всі погодилися. І справді, через п'ять хвилин почався обстріл.

Напроти нас прилетів снаряд, і дім згорів повністю. Нам розбило вікна, порізало паркан і пробило газову трубу. Прямо над нами летіли і поряд падали снаряди. Чесно кажучи, я думала, що це кінець.

Але ми всі сподівалися на краще і читали молитви. Після того, як обстріл закінчився, я зраділа, що всі живі, але сліз втримати не вдалося. Мій тато, дідусь, хрещений і дядько пішли на вулицю, щоб перевірити обстановку. Вони швидко перекрили газову трубу, бо поряд була пожежа, і ми могли вибухнути. Наступні три дні не було ні світла, ні води, взагалі нічого, але наші батьки завжди знаходили вихід: годували нас, закутували в ковдри, і ми були в теплі.

Ще певний час ми так сиділи, але 12 березня всі вирішили виїжджати, бо обстріли ставали ще ближчими і гучнішими.

Ми поїхали до Вінниці, крім бабусі й дідуся – вони залишилися вдома. За них я неймовірно переживала, і ми щодня підтримували зв'язок. Виїжджаючи з Харкова, я побачила руїни свого рідного й розбитого міста, якого я ніколи таким не бачила. Ми минали багато блокпостів із військовими, бачили купу людей, які також їхали рятуючись. Вперше ми зупинилися в місті Кропивницький, де залишились на ніч через комендантську годину, а наступного дня доїхали до Вінниці. Проте не вдалося знайти житло : все було зайнято або коштувало неймовірно дорого. Ми переночували у новому й гарному офісі, куди нас запросили волонтери. Нас нагодували, там було просторо, тепло й тихо.

Згодом ми знайшли житло і переїхали. Жити стало трохи спокійніше, але новини про Харків і переживання за рідних розривали мені серце.

Вінниця – чудове місто, мені там дуже сподобалося, але, на жаль, обставини, через які ми там опинилися, все псували. Ми пробули там до 13 травня і вирішили повернутися додому. Коли я це почула, була найщасливішою людиною на світі. Щодня новини ставали все гіршими, ми не переставали донатити й допомагати нашим військовим. Мій батько возив їм необхідні продукти й допомагав, як міг.

Згодом можна сказати, ми почали приймати ситуацію такою, яка вона є. Найстрашніше те, що ми змирилися з війною…

Потім розпочався новий навчальний рік. Постійні обстріли й блекаути дуже заважали, але ми трималися. Так минає день за днем, але харків'яни і взагалі українці – міцні, як сталь. Ми витримаємо все і обов'язково переможемо. Війна залишила глибокий слід у моєму житті й змінила моє сприйняття світу. Вона показала мені, наскільки важливими є родина, підтримка близьких і спільна віра в краще майбутнє. Попри всі труднощі, втрати та небезпеки, ми вистояли, бо нас об'єднує сила духу і незламна віра в перемогу. Я усвідомила, що навіть у найтемніші часи людяність, взаємодопомога і любов до рідного краю дають нам змогу долати найважчі випробування.

Ми обов’язково відбудуємо свої міста, повернемо мир і житимемо в країні, яка пройшла через вогонь, але стала сильнішою.