Лупан Ольга, 8 клас, Мирнопільська гімназія Саратської селищної ради Білгород-Дністровського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Панов Ігор Анатолійович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 13 років і я дитина, яка зустріла  війну на своєму шляху.

Війна … 1000 днів. Це дуже страшні слова, це події, які мені приходиться переживати, це історії жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього.  Перекресленні життя, мрії, плани…

Страшний ранок  24 лютого 2022 року, який змінив наше життя на до… і після…. Кровожерність, жорсткість, бездушність, вбивства - увірвалися в наше життя.

Того ранку, прокинувшись від маминого крику «вибухи», у мене все змішалося в голові. Тоді мені виповнилося лише 11 років. Що робити? Як діяти? Паніка…. Дуже добре пам’ятаю той ранок, який я ніколи не забуду. Ми збирали з мамою речі, документи, їжу, сушили сухарі. Раптом прийшла ніч, яка була страшніша від дня, бо до вранішніх проблем додалася ще одна проблема-темрява, холодна, безмірна темрява, яка так довго тягнулася.    

Нам прийшлось спати одягнутими не один день Так йдуть дні, тижні, місяці. Кожного дня чекаємо звістки, що закінчиться війна. Хоч вже 1000 днів, але…  

Ми живемо на території Одеської області і не знаходимося близько біля зони бойових дій, але ми переживаємо за рідних, та близьких, які живуть на територіях, де йде війна, але це все ж таки страх і нерозуміння, що далі буде?  Я дуже розумію тих однолітків, які проживають у зоні бойових дій, у зоні, де лунають гули снарядів, літаків, де вбивають мирних, ні в чому не винних людей, де мої однолітки замість відвідування уроків шукають собі порятунку у підвалах у місцях, де немає гулу та вибухів, але, на жаль нічим їм допомогти не можу. Щоб якось їм допомогти я  молюсь за МИР.

Пригадую  день, коли не стало моєї рідненької матусі. Не витримало її серце теперішніх подій. Померла Вона, переживаючи за мене, мого брата, сестру.

День за днем, тиждень за тижнем і так до сьогоднішнього дня, ми живемо з тривогами, вибухами, сигналами повітряних тривог  та постійним знаходженням у бомбосховищах. На жаль, такі реалії нашого сьогодення.

При цьому всьому я живу, навчаюся в школі, мрію отримати гарну професію. Живемо ми з татом в селі, з якого багато молодих людей пішли захищати нашу свободу.

Вороги, які називались  нашими «братами», сьогодні вбивають мирних людей, наших військових хлопців. У мене брат військовий, якого я люблю і дуже хвилююся за нього, за його життя. Він, як і інші воїни ЗСУ, боронить нашу країну. У такий складний час не можна стояти осторонь подій, які відбуваються навколо нас.

За час війни, ми в школі постійно організовуємо  благодійні ярмарки, концерти, для того, щоб допомогти нашим військовим. Кожен, по можливості, допомагає чим може.

Усім, хто має бажання допомогти приносять крупи, овочі, каву, чай, теплі речі, солодощі і т.п. Наша територіальна громада допомагає людям з окупованих територій. Я як підростаюча громадянка України не можу стояти в стороні коли моя Держава бореться за свою Незалежність. Я роблю усе можливе, аби прискорити  Перемогу. І думаю що кожен громадянин нашої держави робить так само.

Я люблю мріяти. Моя назаповітніша мрія це ПЕРЕМОГА. Такий день назабаром настане. Ми всі з великою радістю його зустрінемо.

Я часто замислююсь  над своєю роллю в цьому житті. Моїм головним завданням є – вчитися, щоб стати високоваліфікованим спеціалістом, який зможе  відбудувати нашу країну- країну Європейського вибору!

Я вірю, що скоро закінчиться війна і знову ми будемо радіти нашому життю.

Радію тому, що наші воїни -  найхоробріші воїни світу, які кожен день показують свою лють, силу, міць та волюдо Перемоги. Наша нація незламна. Я дуже цим пишаюся.

Наша поранена країна обов’язково піднімається  з руїн.  Ми віримо в це! Слава Україні! Героям Слава! Смерть ворогам!