Антонова Ганна, вчитель, Таврійський ліцей Голопристанської міської ради Херсонської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. День, який розділив життя усіх українців на «до» та «після».

Я ніколи не забуду, як прокинулася вранці  від страшенного гуркоту, що чутно було через зачинені вікна.

І перша думка: «Це сон… Це ж не війна?! Цього не може бути!» Як з‘ясувалося пізніше – може.

Страх, розгубленість, розпач, небажання вірити – ось що я бачила в очах людей, коли бігла на роботу. Серце розривалося в унісон з вибухами снарядів десь недалеко. Немає зв’язку з дитиною, яка у Херсоні на навчанні. І звуки стрілянини, гуркіт важкої техніки зовсім близько, десь біля моста. Нашого рідного, Антонівського. Ще живого тоді…  

Цей день був безкінечним. Як і всі інші, проведені в окупації. Коли прислухаєшся до кожного звуку, кожного дверного скрипу, до собачого лементу.

І знаєте, що для мене особисто було найстрашніше? Тиша. Мертва тиша, від якої поволі починаєш божеволіти, бо не знаєш, чим вона закінчиться.

«Забрали на підвал». «Приходили з обшуком». «Виїхала вся сім’я». Все частіше ми почали чути такі фрази…

Село почало дуже швидко порожніти. І з кожним днем ставало все більше дворів-сиріт, ще недавно доглянутих , як лялечки, а вже сьогодні – пусток. Їх видно було здалеку. Колись викохані господарями, а зараз кинуті напризволяще. Наче душу вийняли з рідних осель… І дзвінки сусідів: «Ви як? А як наша хата?». «Живі. Стоїть», - у відповідь. А скільки невимовленого болю у цьому короткому діалозі.

Бо ми – люди-дерева, що приросли міцно корінням до рідної землі. І тягне воно нас туди, звідки родом, де, як казали старі люди, пуп заритий.

А потім був виїзд з окупації. Рішення, прийняте за лічені години. Збори… Прощання… Відчуття , які неможливо описати словами. Сльози… І тоді, і зараз (а думала, що сильніша)… Василівка (чи випустять?). Сіра зона (після обстрілу просто жах!). Перший український блокпост.

Наші рідненькі хлопчики: «Вітаємо вдома, на українській землі. У вас все добре?». Спокійні, уважні, зосереджені. Сіль землі. Запорізький хаб.

Зустріли, нагодували, вислухали, допомогли. Величезне « ДЯКУЮ» усім волонтерам! Це справжні ЛЮДИ з великої літери. Нас багато було, розгублених, мов сліпі кошенята. До кожного підійшли. Нікого увагою не обділили.

Допоки будуть на Україні такі люди – Україна житиме!

Пошук житла і облаштування на новому місці. І пустка у тій частині серця, що за  дім відповідає. Надія, що ось-ось, ще трішки – і додому, до рідних. Однак це «ось-ось» триває вже більше двох років. Єдине, що тримає і не дає упасти духом – ВІРА. У ЗСУ, у Бога, у мрію, у силу бажання, яке  неодмінно має здійснитись. Хоча ні.

Ще є усвідомлення, що є заради кого і чого жити, працювати, боротись і прагнути. Заради дітей. Усі, без поділу на своїх і чужих.

Для мене, крім основної роботи, рятівним стало волонтерство у благодійному фонді, де спілкування з дітками-переселенцями дало такий потрібний у той момент стимул. Вони різні, але найзаповітніша мрія у всіх одна: «Перемога. Мир. Додому.» Ось це заряджає і приводить до тями у моменти відчаю і зневіри.

І я розумію, що росте нове покоління людей-дерев, які вже своїми корінцями міцно вросли в рідну землю.

Саме за ними наше майбутнє, вільна і квітуча Україна! А ми, дорослі, маємо їх підтримати і надихнути, зберегти віру в перемогу! Кожен на своєму місці і по-своєму.

Зробимо! Бо якщо не ми, то хто? І дуже хочеться вірити, що ми – останні покоління українців, які скажуть: «Я знаю, що таке війна. І борони вас Боже теж дізнатись».

Миру  всім нам і перемоги!