Сухорутченко Олександр, 16 років, Литвинівський ліцей, с. Шуліківка, Луганська область

Есе «Один день»

Найбільша людська цінність та мрія – це безперечно мир. А точніше, мир в своїй країні.

Двадцять три роки нам світило сонце, співали дзвінко пташки, мама, тато і я з сестрою жили звичним життям. Ми мріяли, щоб будувались нові будинки, що будемо садити сад, квітуватимуть вулиці, на небі виграватиме веселка.

Нам потрібен мир! Ми хочемо грати, всього дізнаватись, спокійно зростати, красиво мріяти.

Але що ж могло трапитись? Над моїм рідним краєм стало якось ніяково, наче вкрили сутінки.

Чи Господь вирішив покарати моїх земляків за злі вчинки та за лихі думки?

І, дійсно, на сході моєї Батьківщини почалась війна.

Зараз я вже дорослий і більше усвідомлюю причини та наслідки цього «непорозуміння». А тоді я був десятирічним, навіть не усвідомлював, що це таке, і що нас, жителів, чекає.

Я ходив собі в 4 клас, грав з друзями в футбол кожного четверга, вільний час проводив у соціальних мережах, переглядаючи свої улюблені мультики та фільми. Будь-яка інформація для мене була на рівні чуток. Але інтернет ряснів повідомленнями. Я почав дещо читати і зрозумів, що це реальність.

Сумнів мій остаточно розвіяв один випадок. Одного дня я зі своїми товаришем бачили ось що. Сусідка (тітка Олена) з усієї сили тягла старе залізне ліжко до льоху. На її обличчі, в очах, була тривога, хвилювання, якийсь розпач. Але вона з посмішкою нам промовила: «Нехай тут стоїть, бо не знаю, що буде завтра. Мені так спокійніше».

Але «завтра», якого чекали всі, було гіршим і гіршим. Війна поступово просувалась по містах і селах. Ми теж чули вибухи, автоматну чергу, інформацію про професійних снайперів.

Чи було страшно? Ні, сюди це слово не підходить. Якась моторошність пронизує  всю свідомість. А тут ще приєднались якісь невідомі літаки, гелікоптери, безпілотними. Небезпека була звідусіль.

І тут я вперше побачив справжніх військових, наших захисників. По околиці району, в деяких селах, вони почали облаштовувати свої позиції. Якось стало трохи спокійніше.

Але всі родини мого села жили в якійсь невизначеності. А що далі? І одного разу я почув, як тато з мамою розмовляли про переїзд. І промайнула думка: а як же Бровко, кицька Намистинка і все наше господарство? Але ж, звісно, ціна життя – найдорожча.

Татко запропонував: «Дорогі мої, давайте ще послідкуємо за новинами, за останніми подіями в нашій країні». Але вони були болючішими, жахливішими. Промайнула думка: тато може піти на війну. Я дуже боявся, але розумів, що захист своєї країни – обов’язок кожного громадянина.

Але сталося диво! Частина Луганської області залишилась в рідній Україні і найголовніше, найприємніше – неушкодженою.

Тепер я вже одинадцятикласник. Я останній рік буду виготовляти і вшановувати пам'ять  про загиблих голубом миру в моїй рідній школі. Як красиво сказано: мир – це дружба, мир – повага, мир – це довіра, мир – це любов, це взаєморозуміння.

І нехай ці голуби миру летять по всій планеті, і тоді мир настане скрізь.