Панасенко Маркос, 8 клас, Миколаївський ліцей №28 Миколаївської міської ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Герасименко Світлана Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Одна подія може перевернути все твоє життя. Я не уявляв, що війна вийде за межі підручників, що вона буде за вікном, у моєму місті, у містах моїх знайомих, у моїй країні, і стане частиною мого повсякдення. Але саме тоді я усвідомив: навіть найдрібніша підтримка може мати значення. Не лише для оточуючих, а й для тебе самого.  

Моє місто Миколаїв – прифронтове. Ми звикли до відсутності води, світла, іноді навіть зв’язку. Але ми ніколи не залишалися без надії. Тому що поруч завжди знаходилися ті, хто був готовий допомогти.

У мене звичайна родина: мама, бабуся, я і мій молодший брат. Він – особливий: не говорить, не може багато чого, як інші діти його віку, але ми його дуже любимо. Ще у мене був дідусь. Він був нашою опорою. Як велике дерево, яке захищає від бурі. Він помер минулого року, і тоді я по-справжньому зрозумів: у житті головне – це ті, хто поруч. І коли ми втрачаємо рідних, ми втрачаємо частину себе. Мені було важко і страшно. Бо війна все ще триває… Але завжди знаходиться щось, що дає тобі сили вистояти.

Спогади про дідуся, його приклад мене додавали мені сміливості та сили. Мій дідусь був найкращим. Він міг полагодити все: від розетки до нашого настрою. Він казав: «У найстрашніші часи треба світити для своїх».

Навіть коли йому самому було важко, він допомагав: носив воду, купував їжу, підтримував родину. Без нього все стало складніше, але ми навчилися бути міцнішими. Після його смерті я залишився єдиним чоловіком у родині і взяв на себе частину обов’язків. Після його смерті ми зблизилися ще більше.

Я став більше допомагати мамі, вона – бабусі, а бабуся тепер більше уваги приділяє братові. Ми просто тримаємося разом. 

Допомога – це не завжди щось велике. Це коли мама, хоч і втомлена після роботи, готує нам вечерю. Це коли бабуся, у якої болять ноги, все одно встає з ліжка, підходить до мого брата і вкриває його ковдрою. Це коли я після школи йду гуляти з братом, а не друзями, бо хочу, щоб мама хоч трохи відпочила. Такі прості рутинні речі нас об’єднують. 

Сусіди іноді питають: «Як ви тримаєтесь?» А ми просто живемо і радіємо кожного дня, що маємо змогу прокидатися вранці, що шахед не влучив у наш будинок.

Ми допомагаємо один одному. Бо допомога – це не тільки гроші чи речі. Це коли тебе розуміють, обіймають без приводу, коли кажуть: «Я поруч! Я з тобою!». Нам не потрібно шукати героїв десь далеко. Вони тут –  у нашій сім’ї, серед друзів. І найбільша сила –  у щоденній підтримці. Саме вона не дає нам здатися. Я розказав історію своєї родини. Але я впевнений: такими ж не зламними є всі українці. Бо наша земля дає нам силу! І доки ми разом, доки підтримуємо один одного, нас ніхто не зламає!