Онуфрієнко Катерина, 8 клас, Чернівецький ліцей №17 "Успіх"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сірман Лідія Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

До війни життя здавалося звичним, а світ - стабільним. Я прокидалася вранці, збиралася до школи, зустрічалася з друзями, мріяла про успішне майбутнє. Весна наближалася - і все довкола оживало. У нашому місті, в Чернівцях, дерева вкривалися першими бруньками, повітря ставало теплішим, у парках прогулювалися усміхнені люди з кавою в руках. Природа була така жива і спокійна, навіть думки не було про щось жахливе. Ніхто не думав про війну. Хоча всі знали, що вона тривала з 2014 року на сході України, але все одно вірили, що повномасштабного вторгнення не буде.

Нам здавалося, що у ХХІ столітті конфлікти вирішуються словами, а не зброєю. Та одного ранку усе змінилося.

24 лютого 2022 року я прокинулася не від будильника, а від наляканого голосу мами. Вона говорила по телефону й повторювала: «Почалося. Бомблять Київ, Харків, Дніпро, Львів…» Я не відразу зрозуміла, що сталося, але її очі були повні сліз. Телевізор показував кадри вибухів та ворожої техніки, а люди меушилися, ховалися в підвалах. Світ навколо ніби зруйнувався за одну ніч.

На щастя, моє місто не бомбили, я не пережила втрату дому та не чула вибухів, але ми все одно відчули війну.

Багато моїх рідних добровільно пішли воювати, захищати Батьківщину. Вулиці наповнилися незнайомими обличчями - люди з інших міст шукали прихистку. У школі з’явилися нові учні. На вокзалі - черги. У магазинах - порожні полиці. Але найважливіше - люди почали допомагати одне одному. І ця допомога провлялася не лише у великих вчинках, а й у маленьких буденних діях.

Я почала читати новини, слухати історії тих, хто пережив жахливі речі.

Одна з перших історій, яка мене глибоко вразила, була про жінку з Бучі. Під час окупації вона разом із сусідами ховалася у підвалі. Вони сиділи там багато днів - без світла, тепла, з мінімумом їжі. До них прибився безпритульний кіт. Усі були виснажені, налякані, але тваринка ходила від людини до людини, лягала на коліна, муркотіла. «Ми ділилися з ним крихтами, а він ділився з нами спокоєм», - розповіла жінка в інтерв’ю.

Вона сказала, що саме завдяки котику багато хто втримався від паніки. Він став символом надії.

Ще одна історія - з Харкова. Молодий чоловік, на ім’я Євген, залишився в місті, щоб допомагати літнім сусідам. Він жив на восьмому поверсі, а поруч мешкала стара бабуся, яка не могла самостійно спуститися до підвалу під час обстрілів. Кожного разу, коли лунав сигнал повітряної тривоги, він біг до неї, брав на руки і ніс вниз. «Я просто не міг залишити її саму», - казав він. Після чергового удару будинок сильно постраждав.

Він врятував бабусю і ще двох жінок із сусідніх квартир. Його історію розповідали на телебаченні, але сам Євген сказав: «Я не герой. Я просто залишився людиною».

Третя історія - з Маріуполя. Один пекар, на ім’я Сергій, ще до блокади встиг закупити трохи борошна. Коли почались обстріли та зникли продукти, він кожного дня випікав хліб у саморобній печі просто в підвалі. Люди приходили до нього з мисками, каструлями, навіть із серветками - він віддавав по шматочку кожному. В умовах, коли не було нічого, шматок хліба був як золото.

«Я не міг не пекти. Це все, що я вмів, і я хотів бути корисним», - писав Сергій у своєму щоденнику, який пізніше опублікували його друзі. На жаль, сам він загинув, коли ворожий снаряд знищив той-таки підвал.

Усі ці історії - реальні. Їх розповідали самі учасники, або їхні близькі, журналісти, волонтери. Вони були опубліковані в інтернеті, і я читала їх із тремтінням. У кожній - біль, але й глибока людяність, простий, але хоробрий вчинок, що змінював життя інших. Я почала замислюватися: що таке допомога насправді? Це не обов’язково великі кошти чи гучні заяви. Інколи це - підняти людину на руки й занести в безпечне місце. Іноді - поділитися хлібом чи навіть просто бути поруч. Навіть у нашому місті я бачила, як змінювалися люди.

У магазинах частіше чула «візьміть безкоштовно», у маршрутках - «сідайте, довезу», у школі - «пограємо разом». Допомога стала частиною життя.

Навіть природа здавалася іншою. Після перших тижнів страху та переживань, коли почали з’являтися квіти й розпускалося листя, я відчула, що життя не зупинилося, що після зими за законами природи завжди приходить весна - навіть під час війни. Прийшло усвідомлення: найбільша сила, яка підтримує людей у найстрашніші часи - це допомога.

Ця війна змінила все. Вона зруйнувала будинки, дороги, цілі міста, забрала життя невинних людей. Але водночас показала, скільки доброти живе в людях.

Я досі вчуся цінувати просте: небесну блакить, тишу, усмішки мами й тата, обійми друзів та час, який ми проводимо разом. І я точно знаю: коли ти допомагаєш - навіть якщо здається, що твій внесок - це крапля в морі, - ти вже борешся за життя, за світло, за людяність. Іноді мені здається, що допомога - це як весна. Вона приходить тихо, без наказу, але змінює все довкола. І там, де була темрява, починає проростати щось нове - надія. Я всім серцем вірю, що війна закінчиться, і ми відбудуємо нову незалежну Україну.