Климюк Вікторія, 11 клас, ОЗО "Білокриницька ЗОШ І-ІІІ ступенів" Кременецької міської ради Тернопільської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пилипович Оксана Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли тільки-но починалося повномасштабне вторгнення, я й гадки не мала, що все ж доведеться покинути власну домівку. На початку дні та ночі були спокійними, але вже через тиждень ми з братиком переїхали до бабусі. Було тяжко без рідних. Бути далеко від них, у невідомості… Як там мої рідні і чи все з ними добре?.. Мама з татом як тільки випадала нагода приїжджали та проводили з нами дорогоцінно-важливий час.

Морально було важко, адже в такий час усі на нервах, через що відносини з батьками на очах згасали, як і я сама.

Одного ранку бабусі зателефонували та повідомили, щоб ми з молодшим братом ішли прощатися з татом, якого забирали до війська. Звичайно, стало нестерпно й фактично безнадійно. Ще складніше завдання – приховувати власні емоції, адже татко не любить сліз. Братик не стримувався. Плакав… Він не хотів, щоб тато йшов.

Проте що в наш час можуть зробити дві малі дитини? Відповідь до болю разюча: «Ні-чо-го…»

Зрештою це майже неймовірно: тата залишили. Ця новина стала єдиним полегшенням на той час, але все ж на порозі виринула інша звістка. Наступного дня тато без попередження прийшов та сказав, що час збиратися. Він почав складати наші найважливіші речі до валізи. На німе питання: «Навіщо?» – він відповів, що потрібно їхати у західну частину України. Звісно, ніхто не хотів лишати свій ДІМ. Безумовно, так було треба. Ми всі це розуміли. Коли настав час затишшя, і мали виїжджати, тато не збирався сідати до машини.

Стало очевидним те, що він не поїде з нами… І старший брат теж, як і бабуся з дідусем – залишаться. Я не хотіла без них їхати, прагнула залишитися з найдорожчими рідними разом, але такої можливості не було.

Ми вже від’їхали далеко від домівки. Ніхто не міг зупинити сліз, окрім мене. Чому?! Все надто щемко і до неймовірності просто: тато просив бути сильною і піклуватися про інших – так до того (нового майбутнього) робив він. Посеред ночі, десь о другій годині, ми тільки-но прибули до татової родини. Нас з теплом зустріли і протягом усього часу допомагали. Ясна річ, що не без віддачі. Доброту й щирість рідних ми повернули сторицею.

Життя перетворилося на суміш чорно-білих смуг із хороших і поганих моментів. Психічно ніхто не витримував. З рівноваги виводили постійні хвилювання за тата й інших.

І ставалося так, що частіше за все під гарячу руку потрапляла я. Звичайно, це не надто приємно, попри все намагалася зрозуміти маму і підтримати її можливими способами, які тільки спадали на думку. Згодом до нас приїхали бабуся з братом і татом. Здається, наче стало спокійніше… Але все одно ніяково й моторошно. Хотілося додому. Так минуло два роки. Мене з братом відправили до школи, там знайшли друзів. І наче відкрилося нове дихання. Сьогодні ми відносно спокійно вчимося, спілкуємося з іншими людьми, але до рідної домівки невимовно хочеться повернутися...