Куценко Сергій, 10 клас, Донецький ліцей №2 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маслюк Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Крізь сльози, вибухи, тривогу,

Війни непроханої жах,

Ми серцем знайдемо дорогу –

До рідної домівки шлях.

З чого починається дитяча пам’ять? З колискової пісні неньки, з першого вчителя в школі, з чорнобривців на бабусиному подвір’ї… Для нас,  українських дітей,  пам’ять починається з війни: горя та сліз, виття сирени, недитячого знання «як живе стає мертвим»…

Війна чорним  круком  прилетіла на українську землю, зруйнувала затишок кожної родини, розділяючи   пам’ять на «до»  і «після» її початку.

Ніколи не буде забутий

«історикам руським» на зло,

Той проклятий місяць лютий,

Двадцять четверте його число.

Пережиті 1000 днів війни  для кожного українця -  це шлях душевного болю, людського горя, неймовірно важких умов життя, розлуки з рідними людьми. Це  шлях нашої стійкості, мужності, єднання. На цьому шляху я зрозумів, що головне щастя  кожної родини – бути разом.

На жаль, у війни свої жорстокі закони, за якими вона розлучає людей, розкидаючи їх по всьому світові.

Не обійшли горе та розлука і нашу сім’ю. Моя старша сестричка та матуся опинились за кордоном, а я з бабусею та дідусем виїхав до родичів у Тернопільську область. Тут нас і зустріла сумна звістка: на Харківщині, в окупованому російськими загарбниками  селі, загинула бабусина старша сестра…

Біда не приходить одна. У боях на Донецькому напрямку героїчно загинув мій дядько - воїн ЗСУ Сергій Антонюк.

Здавалося, уся Україна ховала героя! Упродовж тридцяти кілометрів шляху від Тернополя до села Шкроботівка, у якому жив загиблий герой, навколішки стояли люди з приспущеними державними прапорами, кидаючи на дорогу живі квіти. А в церкві відспівували героя священники з усього району. Посмертно він був нагороджений орденом «За мужність».

Ми і досі з теплотою в серці згадуємо жителів села Шкроботівка.  Саме тут я відчув єднання українців, їх милосердя та чуйність, небайдужість до чужої біди. Ні, такий народ перемогти неможливо!

На жаль, відсутність інтернету  не давала мені можливість навчатись онлайн у рідному ліцеї № 2 селища Донець, і ми вимушені були переїхати до Івано-Франківська. Саме тут  і зустріли ми радісну звістку про звільнення з окупації сусіднього з нашим селищем міста Балаклії!  Усі вітали нас, і разом ми пишались нашими воїнами-героями, які відстояли ще один маленький куточок України!

Звичайно, ми одразу повернулися на Харківщину, у рідне селище Донець. Радість доповнювало повернення додому  сестрички та матусі. Наша родина знову була разом!

Але полум’я війни не вщухає, і знову Харківщина  під обстрілом ворожих снарядів… З болем у серці я, матуся та сестричка знову були вимушені  залишити   домівку і виїхати до Німеччини. Так, нам зараз дуже гірко і тяжко бути без рідних та друзів хоч і на гостинній, та все ж таки чужій землі. Але свята віра в Перемогу допомагає нам витримати і подолати всі труднощі.

Знаємо, що прийде час - і ми знову повернемося до рідного краю, де хліб найсмачніший,  вода найсолодша, а зорі сяють найяскравіше! Край, де нас люблять і завжди чекають бабуся та дідусь.

Це обов’язково збудеться, тому що

Ніколи не станемо ми на коліна!

Пам’ятатимо героїв жорстоких боїв!

Ніколи не буде моя Україна

Рабою російських катів!

СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!