Селезень Валерія, 2 курс, Червоноградський гірничо-економічний фаховий коледж 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого почалась страшна сторінка мого життя. Вона була сповнена жахом і нерозумінням того, що відбувається. Серце відмовлялося вірити очам. Дні та місяці окупації вселили впевненість у необхідності виїхати на підконтрольну Україні територію. І сьогодні я до найдрібніших подробиць пам'ятаю як виїжджала з окупації.

Люди похилого віку, діти, вагітні, жінки та інваліди стояли в черзі на блокпості під пекучим степовим сонцем майже тиждень. Хвилини здавалися годинами, а години - днями.

Люди заспокоювали себе як могли, намагаючись сподіватися та вірити на краще. Кожна крихта їжі та крапля води, що ми могли придбати, здавалися нам найсмачнішими у світі. Бо коли поряд вибухають міни, а над головою пролітають ракети, які змушують всіх пригнутися, ти вже не думаєш про смак або свіжість продуктів.

Хочеться просто вижити та знати, що в тебе ще є завтра.

Наступала ніч. Всі разом ми намагалися знайти притулок у найближчих селах. Там, якщо пощастить, можна було обмитися та поспати на ліжках, щоб о четвертій ранку знову стояти в черзі на блокпості аж до темноти. А потім, коли нарешті підходила ваша черга, то були обшуки та допити.

Перед очима стоїть така картина: до тебе підходить військовий зі зброєю, наказує викласти речі зі своїх валіз на землю та віддати на перевірку планшети, телефони, ноутбуки та флешки, паралельно запитуючи скільки грошей та прикрас  з собою везеш.

Було страшно та принизливо відвертатися від свого "Я". Окупант намагається знайти привід, щоб не пропустити тебе або, навіть, відправити на підвал. І хоча знаєш, що ще вдома ретельно прибрав будь-яку інформацію, фото, відео, коментарі, підписки, вподобайки, що можуть йому не сподобатись, все одно ти напружений та стурбований.

Перевіряльник може вбити за будь-що.

Навіть за чудові дніпровські плавні, або неймовірний схід сонця над Каховським морем, або безкраї баштани та сліпучі Олешківські піски. І ти завмираєш, коли кожного разу він зупиняється у перелистуванні фото та починає уважно придивлятися до змісту зображуваного або з погрозою дивитися на тебе.

Ти мовчиш, не піднімаєш очі, потайки згадуєш колишні, щасливі часи, рідних, друзів, яких вже не повернути. Віриш, що скоро все скінчиться і ти будеш вільна.

Нарешті перевірка завершена. Ти сідаєш в машину, їдеш вперед, розбитою снарядами степовою дорогою, вишукуючи очима на обрії синьо-жовтий прапор, як символ віри, свободи, людської гідності та життя. І коли бачиш його, то непрохані сльози течуть по щоках, а серце калатає так, наче хоче випередити рух машини і якнайшвидше перетнути межу між смертю та життям.

В мене з'являється ще один шанс на майбутнє.