Логвиненко Дарина, 10 клас, Комунальний заклад "Таврійський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад" Роздольської сільської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кармишова Надія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія про 1000 днів війни може поміститися у  словах: тиша, жах, біль, надія.

Тиша.

З початком війни моє життя стало складатися з багатьох НЕ: не їхав тато у поле, не писала конспекти уроків мама,  не ходила до школи, не було світла, зв’язку, не приїжджали дідусь з бабусею, не приходили друзі…

Життя стислося до розміру двору, хати, кімнати. Незвична тиша запанувала на вулицях села. Дорослі збиралися купками на вулиці й розповідали, що хто почув.

Щовечора тато вмикав генератор  і ми дивилися новини. Щовечора тільки новини, бо так хотіли почути ту саму головну – про закінчення війни. На сторінках «Атласу автомобільних доріг»  відмічали лінію фронту.

Раділи першим успіхам наших захисників.

Жах.

Одного дня по вулиці промчали легкові автівки із знаком  Z, розвідники, а потім потяглися колони: вдень - автозаки, вантажівки, машини з пальним, а як темніло стіни трусилися від гуркоту важкої техніки.

Мама боялася, що несподівані «гості» можуть увірватися до будинку вночі. На цей випадок за вікном моєї спальні були гумові чоботи та куртка. Наказано у разі небезпеки вилізти у вікно й щодуху  тікати в городи.

У школі став блок пост, над дахом одна по одній з’являлися радіо антени, у слуховому вікні на даху було видно снайпера. Мешканцям села заборонили виходити на вулицю після дев’ятнадцятої години, вікна мали бути щільно закриті, кожне вікно зі світлом погрожували потушити автоматною чергою.  

А потім до  будинку прийшли з обшуком. Грубезні військові із зброєю та в масках  безцеремонно ходили по хаті, зазирали навіть у шафи та дивани.  

Війна тривала. Ми чули вибухи у Василівці, вечорами червоним палало небо над Гуляйполем. Маленьким святом для нас було бачити, як тягнуть на ремонт танк із баштою набік, чи обгорілі вантажівки. Дуже низько стали літати літаки. Говорили, що вони бомбардували Кам’янське.

Найбільший жах відчула, коли прямо над нашим двором зовсім низько пронісся літак, а я саме прилаштувалася у затінку біля гаражу ловити інтернет. Пронизливий рев паралізував тіло.

Біль.

На сімейній раді вирішили відправити мене разом з родиною старшої сестри до Запоріжжя. Нестерпно довгою була ця дорога.

А потім довгі дні без батьків, перший день народження без звичного кола рідних. Мама приїхала через півроку. Тато – через півтора. Він так змарнів на самоті, тільки очі залишилися. Влітку 2023 року вщент зруйновано мою школу. Досі не можу уявити її в руїнах.

Восени минулого року в Оріхові від прямого влучання снаряду загинули моя бабуся та дядько. Ця осінь стала останньою для дідуся Миколи.

Надія.

Під вий сирен та вибухи у місті я вчуся  жити. Досить добре справляюся з дистанційним навчанням, спробувала відвідувати заняття у художній школі, гурток з вільної боротьби, взяла участь у змаганнях громади з тенісу, турбуюся  про домашнього улюбленця.

І дуже хочу повернутися додому. У свою кімнату з верескливим папужкою, який чекає на мене у сусідів.