Андріїшин Олексій, 11 клас, Грузевицький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Андріїшина Тетяна Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ніч... Намагаюсь загорнутися у теплу ковдру і зігрітися. Перед очима події минулого дня: зустріч з однокласниками, обійми з бабусею та дідусем, усмішки знайомих і друзів. Улюблений фільм напрочуд мав оригінальне завершення. Ще раз і ще раз прокручую в голові його сюжет і усмішка з'являється на моєму обличчі. Мої очі заплющуються і я засинаю.

Сон...  Мені сниться велика веселка, яка переливалася різними кольорами. Вона то ховалася, то виглядала знову із-за хмар і спокій огорнув тіло і душу...

- Вставай! Швидко! Тривога! Укриття! “Шахеди!!!”

Я прокинувся від звуку тривоги, яка лунала з телефону. Що? Невже знову? А так хотілося спокою. Спортивний костюм та все необхідне напоготові. Механічно швидко вдягаюсь, беру всі необхідні речі і прожогом біжу в укриття. Безпечним це місце не зовсім назвеш, але хоч якийсь захист від ракет та “шахедів”, які неодноразово пролітали над нашим будинком. Ці моменти найтривожніші, але зараз ... тиша. 

У голові лунає лише одне “щоб пролетіли повз”, а серце все швидше і швидше починає стукати....

Тривога, відчай, сум, страх… Все в єдине переплітається в цей момент…

Минув час…прислухаюсь… Дивний звук пролунав над нашим будинком. Серце стислося ще більше. Згадалися одразу події, які трапилися рік тому…

Все починалося так, як і сьогодні, проте події, які відбулися тоді неодноразово сняться у жахах вночі.

Декілька “шахедів” влучило в склади з боєприпасами, що знаходилися недалеко від нашого села. Прокинувся я не від веселої мелодії будильника, а від вибухів поруч. Прожогом падаю на підлогу і боюсь поворухнутися, похапцем збираюсь у підвал — це наше укриття. З першим вибухом у нас відчинилися вікна і в цей час промайнула надія, що все на цьому й закінчиться. Проте це був лише початок… Той момент я ще пам'ятаю добре, але далі пам'ять не дає можливості відтворити все до деталей.

Я з батьками знаходимось в укритті, але ті вибухи не дають спокою. Кожен з них здавався все сильнішим і сильнішим. Я затуляв вуха, щоб не чути їх, проте це не допомагало. Всі метушаться. 

Вибух  за вибухом лунає все ближче і ближче. Надії на порятунок не було. Я згадав про свого улюбленця, який залишився в будинку, маленький хом'ячок Юкі. І моє серце огорнув біль і розпач через те, що я не можу йому допомогти.

Почувся звук вибитих вікон, скло розлетілось в різні боки, навіть в укритті. Протяг холодного вітру пройшовся по шкірі, я завмер в очікуванні...

За вікнами пролунали ще потужніші вибухи. Телефони батьків розривалися від дзвінків. Повідомлення за повідомленням линули від моїх однокласників і друзів, що похапцем їхали до родичів або просто в безпечні місця подалі від цього пекла...

Знову повертаюсь в реальність. Чути роботу “наших титанів” по “шахедові”, який наче в'юн вивертається в різні боки. Знову постріл, ще один. Домашні улюбленці вже коло мене. Муркотять. Хоч це заспокоює. Дивно, як їм вдається бути такими спокійними в такий напружений момент. Можливо, вони знають, що все буде добре!

Повертаюсь знову в спогади... Вибухи лунали все сильніше.

Здавалося, що сам Бог почав гніватись на нас за щось. Здригалася земля під ногами, мамині молитви не допомагали.

Я хотів прокинутись від цього жахливого сну, але розумів, що це реальність. Похапцем ми зібралися і сіли в машину. Вогняна хмара піднялася в небо і прокотилася над будинками, потужний вибух підняв машину вверх і опустив на землю. Дивом залишилися неушкодженими. Від'їхавши на невеличку відстань, ми знову почули поштовх землі і пролунав потужний вибух, але не такий сильний як попередні.

Порожні будинки стояли самотньо без вікон, дверей, даху та людей. Всі мешканці села евакуйовані. Тварини самотньо блукають вулицями.

Ми врятовані...

Тиша... Не чути пострілів і звуку “шахеда”. Нарешті, я можу знову повернутися в рідний дім, випити гарячого чаю та лягти в тепленьке ліжечко. Знову поринути в сон, де спокій тиша та безпека.