Федорів Вікторія, 9 клас
Цінівський ліцеюй
Вчитель, що надихнув на написання есе: Чижевська Галина Богданівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Наше життя – це шлях, який маємо пройти від початку і до кінця. В кожної людини він неповторний: легкий чи важкий, тернистий або встелений м’якими пелюстками долі, яскравий чи призупинений у темряві назавжди. 

Ранок 24 лютого 2022 року. Прокинувшись від жахливих вибухів, вона не могла зрозуміти та одразу усвідомити, що ж відбувається насправді. Вже вісім років ці пронизливі звуки чує кожного дня, адже воєнні дії почались в її рідному Маріуполі ще у 2014 році.

Проте цього зимового морозного ранку серце билося все частіше і частіше від передчуття чогось неминучого. На жаль, ці внутрішні хвилювання були початком жахливого сценарію. 

Вона була залюблена в це місто з того часу, як приїхала сюди працювати вчителькою української мови після закінчення університету. Згодом на неї чекало щасливе сімейне життя, улюблена робота в школі, родинний затишок, друзі. Тут вона залишала і спогади, і втоптану стежку до могили коханого чоловіка, з яким пережила чимало.

Час невпинно минав. Всі, мабуть, звикли до постійних повідомлень про антитерористичні операції, зрештою, вибухи вже не лякали жителів Маріуполя. Люди жили своїми повсякденним турботами. 

Неспокій, картання себе за те, що не поїхала раніше. Внутрішній голос повторював, що час залишати рідну домівку і покидати місто, адже вже декілька місяців перебування у підвалі, без тепла та елементарних засобів існування стає нестерпним. Проте ніяк не могла наважитись на «втечу», адже тут її серце, думки, кожна клітинка її душі в цьому місті , місті Марії.  

Залишити все, що любила, надбала за багато років, чим дихала і надихалась, було неймовірно важко. 

Місто Марії, але без надії,
Довкола розпач і біль.
Зникли всі  плани та мрії , 
Залишивши тільки тінь. 

Сонце прокидалось неохоче і мляво, ранкові промені ще зовсім не торкались будинків і вулиць. Взяла своє життя у дві долоні: в одній тримала  невеликий згорток із документами, в іншій – декілька необхідних речей. «Ось і все моє життя? Невже те, над чим я працювала, що здобула, відвоювала можна вмістити у дві долоні?», – запитувала себе, повторюючи ще раз те саме. Проте відповіді не було і не буде. 

А потім були спроби вибратись туди, де вже немає розпачу, страху та крику. 

Руїни повсюди. 
І в серці руїни .
Немає вже віри, 
А тільки зневіра.
Душею до неба,
До вічності , раю.
Вже більше себе 
не картаю…

Час повільно і доволі кволо минав. Вірила, що «мирний коридор», яким рухатиметься завтра, перенесе її у мирне і спокійне «майбутнє». Вона ще не знає , що «завтра» вже не настане ніколи… Її шлях завершено.