Харченко Микита, 11 клас, Лисичанський ліцей №1 Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мовчан Марина Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Моя історія бере свій початок в невеликому, але затишному місті Лисичанськ, що знаходиться в Луганській області. Засинаючи 23 лютого, я навіть не уявляв, що наступного ранку моє життя розділиться на “до” та “після”.

Близько шостої години прокинувся. Телефонував друг. Перші слова, які я почув, збили мене з пантелику: “Микито, почалася війна”. Спросоння я не одразу зрозумів, що він сказав, аж доки не почув звук ракет.

За мить ми з родиною опинилися в підвалі, не усвідомлюючи до кінця, що коїться. Я заспокоював свою сестру.

Перші декілька тижнів ми просто сиділи вдома, при небезпеці спускалися в підвал, одягаючи на себе декілька курток, бо могли сидіти там годинами. У місто за покупками виходив лише батько, ми залишалися вдома. Щоб відволіктися хоча б трошки, ми грали в гру «Дженга». З друзями ми спілкувались з того часу лише по телефону. Так минали дні.

Але чим ближче росіяни підходили до міста, тим частішими та сильнішими були обстріли. Особливо я запам’ятав влучення ракети в магазин з будівельними матеріалами, який знаходився неподалік від нас. У цей момент зі стелі підвалу посипалася штукатурка та пил. Через страх ми сиділи мовчки.

Пройшло майже три тижні нашого перебування під обстрілами, як раптово, під потужний вибух ми прокинулись. Перед нами повстала картина, як за вікнами, в темряві щось палає. У будинку стало прохолодно, зник газ. Тоді прийшло розуміння, що потрібно покидати рідний дім, потрібно рушати у пошуках більш безпечного місця. Ми не знали, коли це закінчиться, тож мати збирала наші речі.

У Лисичанську ми були, аж доки ворог не підійшов до сусіднього міста Сєвєродонецьк. Боячись потрапити в окупацію, ми покинули свій дім, але мали надію, що скоро повернемось.

На своєму шляху до Дніпра ми зустрічали багато військових, які їхали обороняти наше місто. На черговій зупинці мати відійшла з дороги в лісову смугу, де мало не підірвалася на розтяжці. Автівка була забита доверху речами, які ми змогли взяти з собою. З нами їхали бабуся з тіткою, місця не вистачало, було дуже тісно.

Через комендантську годину нам не вдалося доїхати до Дніпра, ми не знали, де нам зупинитись, де знайти ночівлю. Але нам допомогли, знайшлись люди, котрі показали нам місце, де ми змогли заночувати.

На ранок ми продовжили наш шлях і дісталися міста. Нас поселили в гуртожитку, де люди також ставилися з розумінням та допомагали хто чим міг. Понад місяць ми жили там, кожного дня я згадував дім і дуже хотів повернутися. Надія була одна: війна все-таки закінчиться швидко. Але цього не сталося.

Упродовж всього часу ми переїжджали близько п’яти разів, але зупинилися в містечку Верхньодніпровськ. Більшість людей ставилися приязно, але були й ті, кому своєю присутністю ми заважали.

Улітку 2022 завдяки волонтерам, які організовували відпочинок, ми побували на Закарпатті. У чудовому та затишному місці я знайшов друзів, завдяки яким відчув себе живим. З нами працювали психологи, які допомогли вгамувати емоції та звикнути до того, що коїться.

Хоча пройшло вже багато часу, я сумую за рідним містом, мені часто сняться сни з одним епізодом: я повернувся додому… і в цих снах завжди однаковий фінал — я прокидаюсь у сльозах. А на ранок згадую місто, яке постраждало через війну, наш пограбований будинок, в якому ми мешкали, та друзів, які роз’їхалися по всій Європі.

Але я маю надію, що колись зможу повернутися і побачити свій дім.