Добривечір Ангеліна

ВСП «Ніжинський фаховий коледж НУБіП України» 

Студентка 1-го курсу «Автоматизація та  комп'ютерно-інтегровані технології»

Війна. Моя історія

Зимовий вечір 23 лютого 2022 року дихав спокоєм та піднесеним настроєм. Цього дня у моєї мами був день народження, який ми святкували в колі сім'ї, навіть не здогадуючись про те, що нас чекає зранку.

24 лютого. Ранок четверга. День, який змінив моє життя назавжди. Була шоста година.  Прокинулася  від дзвінків та повідомлень друзів і рідних, усі писали, що почалася  війна. Я одразу не розуміла, що відбувається, але інтуїтивно відчувала,  що щось дуже страшне..  

Як, мабуть, більшість українців, ниряю в Інтернет, починаю читати новини, нервово пролистую стрічку, тикаю пальцем – і відкриваю відео з обстрілами Києва. ЖАХ!  Саме таке почуття охопило мене.  

У голові рої думок, нерозуміння, як бути далі, що робити… Просто не вірилося, не вкладалося в голові, як це взагалі можливо? Як наш сусід може напасти, він же називав себе братом? Що, виявився каїном?

 Із цими страшними новинами йду будити маму. Потім автоматично вмикаю телевізор – і лавина  жахливої інформації накрила мене, здавалося, що канали луснуть від потоку новин. 

Спантеличені, нажахані, ми просиділи ввесь день, дивлячись у телевізор. Заспокоювала  надія, що це не надовго, максимум на тиждень. 

27 лютого. Окупанти, намагаючись пройти до столиці, величезними колонами сунули селами мого району.  По-звірячому обстрілювали мирних жителів, убивали всіх на своєму шляху. Це були найстрашніші моменти мого життя. 

Сусідній Макарів був в окупації місяць. Ті нелюди саме через нього намагалися потрапити до Києва. Над нашими головами гули ворожі літаки, десь зовсім поряд вибухали ракети. Макарів  був зранений,  майже кожен другий будинок обстріляли або знищили вщент. 

Почали масово атакувати інфраструктуру, тому через деякий час  ми всі залишилися без світла, води, а дехто –  навіть без опалення. Усі магазини спорожніли. На поличках  – поодинокі консерви, пара пляшок води, якесь печиво та олія. Два рази на тиждень  привозили хліб,  за яким були величезні черги, тому із запасів,  які в нас залишилися, випікали самі. 

Переживання та хвилювання не покидало ні вдень, ні вночі, хоча сон, хай і не тривалий, додавав фізичних сил. Щоб якось зв'язатися з рідними, ми ходили в поле до мобільної вежі та телефонували до дорогих нам людей, щоб спитати, чи все добре  в них. Економили заряд батареї, але він танув, треба було десь підзаряджати. Вихід на певний період було знайдено: ходила до бабусі на ферму, бо там деякий час працював генератор. 

Увечері при свічках усі гуртечком всідалися навколо телефону, підключали радіо на ньому та слухали новини. Часто мама читала книжку, я розв'язувала кросворди, а бабуся готувала вечерю. Через деякий час, щоб було веселіше та економніше, ми об'єдналися зі своїми близькими й знайомими та почали жити в одному будинку. 

Вибухи з кожним днем ставали все ближчими та страшнішими. Ракети прилітали в сусідні села, а ми сиділи й молилися Богу, щоб до нас не дістало. Дивлячись у вікно,  ми бачили страшне яскраво-червоне небо – результат тих жахіть, які принесли на мою землю «асвабадітєлі». 

1-го березня ввечері  ми побачили в небі густий чорний дим. То палали великі склади,  безжально знищені окупантами. 

Березень, 14-е. Ми вирішуємо виїхати в більш безпечне місце. Довго вагалися, але мій дядько наполягав на тому,  щоб евакуювалися на захід України. 

15 березня зранку ми вирушили. Картина за вікном автомобіля мене холодила: спалені автомобілі, приватні садиби в руїнах, скрізь кадри, ніби з фільму жахів. Я не розуміла, не знаходила жодного пояснення діям нелюдів, які на нас напали. ЧОМУ??? ЗА ЩО??? 

Це питання до сьогодні без відповіді. Та ні, мабуть, вона є: нелюди, їм причин не потрібно, вони живуть табуном і, куди женуть, туди й біжать, руйнуючи все на своєму шляху. 

Закарпаття стало для мене шоком. Таке відчуття, що це інший світ: немає комендантської години, усі живуть своїм спокійним життям. Заселилися ми в місцевий гуртожиток. Проживши там тиждень, вирішила не залишатися осторонь і долучитися до допомоги переселенцям та постраждалим від повномасштабного вторгнення, адже це моя країна, і я повинна не здаватися й робити все можливе для неї.

Ми готували для переселенців зі східної та центральної України сніданки, обіди, вечері…  У цей час я побачила десятки людей, які втратили свій дім та майно, а найстрашніше – рідних. Їхні очі були глибокими та холодними, наповненими болем та ненавистю. Але більшість проявляла оптимізм, сподіваючись на перемогу та покарання злочинців.

Час ішов, дуже хотілося додому, до рідних, близьких, навіть просто знайомих, щоб обійняти їх, почути такий знайомий та рідний душі говір. І ми наважилися повертатися, бо на цей час наша область уже була звільнена. 

Ви знаєте, дійсно, вдома й повітря солодке! Усе навколо таке близьке та тепле для душі.

Завершуючи, хочу сказати, що війна стала тим моментом, хоч і дуже болючим та гірким, який змусив українців переосмислити та переоцінити своє життя. Я теж це зробила. Так, війна забрала бажання мріяти та можливість планувати майбутнє, але я нарешті почала помічати життя тут і зараз, не вимагати від себе багато. Бути іноді сильною, а іноді й слабкою. 

На жаль, війна ще й досі триває, але ми віримо в перемогу, яка неодмінно прийде, повернувши в наше життя великі плани, світлі мрії та щасливі й мирні дні.