Каріна Багацька, 9 клас

Пришибський ліцей Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Татьянко Ольга Петрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Я, Каріна,  мені - тринадцять.   А тоді було лише десять… 

Вже пройшло цілих 1000 днів війни. І я ніколи не думала, що в моєму житті з’являться такі дати. До війни мої думки були зовсім іншими: школа, друзі, родина, хобі, плани на майбутнє. Здавалося, що життя стабільне й безпечне і жодних випробувань .

Проте все змінилося одного дня, який я не забуду ніколи… Я побачила на власні очі, що таке війна.

Тисячу днів тому, я прокинулася від звуків вибухів. Спочатку не вірилося,  складно було зрозуміти, що це не сон, а справжня війна. Моя родина, як і багато інших, зіткнулася з жахом невідомості, переживань, ризику та смерті.

Того ранку над нами полетіли гради. Один снаряд вибухнув у нашому городі, тіло трусилося, серце вискакувало з грудей. Ми всі побігли в погріб. Там було дуже страшно. Ні світла, ні зв'язку на телефоні. Та суцільний холод. Ми майже не розмовляли один з одним, прислухалися, як свистять ракети.  Так проходили дні і навіть ночі. Минув тиждень. Потім другий. Увесь час ми бігали з будинку в погріб, сиділи там по 7 годин. Було холодно, тіло перемерзало, обігрівач не міг обігріти приміщення. Коли летіли літаки ( і це нас заставало в будинку),  вся родина вибігала в коридор і сідала по кутках. Уночі всі спали одягнуті, тримаючи в одній кишені ліхтарик, а в другій телефон, бо треба було негайно вибігати з будинку і швидко спускатися в укриття.

Я потроху почала звикати.  Вночі,  о третій годині, через день, над нами пролітали ворожі літаки, які скидали бомби на Балаклію.

Потім обстріли стали все частішими. Магазини не працювали. Світла не було. Води теж. Хліб привозили волонтери, за що їм низький уклін. Вони тоді дуже ризикували.  

Ми довго трималися. Було страшно, холодно і сиро. Під час обстрілів були поранені. Але найстрашніше сталося тоді, коли 22 червня загинуло одразу 5 мирних жителів, – невинних ні в чому жінок, які йшли від  річки, де брали воду для особистих потреб. Вони померли  від мінометного обстрілу, який завдали орки з окупованої території. 

Тоді й почалася масова евакуація з нашого села.  

Люди залишали все, що мали. На збори не було практично часу та й місця в автобусах теж бракувало, бо головним тоді був порятунок людей. Від ракетних ударів будинки горіли. Є й такі, що не підлягають відновленню. 

Зруйновані будинки, мало людей на вулицях, порожні магазини, дитячі майданчики. Жах!!!! А школа!!! Вона також зазнала прямих влучень. Боляче дивитися!!! Це дуже страшно! 

І тоді  вже не можна було чекати. Треба було прийняти рішення найскладніше у нашому житті - покинути домівку, їхати не зрозуміло куди, в новий світ, зовсім не знайомий для моєї родини. Ми вирішили  залишити наше село, наш улюблений дім. Це було нелегко: зібрані поспішно речі, сльози, прощання з домівкою. Тут було небезпечно.

Я ніколи не думала, що побачу, як моє рідне село  залишатимуть люди з тривожним обличчям, з надією повернутися, але без впевненості, що це буде можливо. І сльози, багато сліз рідних, сусідів, друзів, знайомих, і розпач.

Цей час навчив мене багато чого. Я дізналася, що таке справжній страх, але також зрозуміла, що таке надія та сила духу. Я бачила, як люди підтримують одне одного в найважчі  хвилини. За цей час я стала дорослішою, навчившись цінувати кожен день і кожну хвилину.

Я зрозуміла, що найбільше щастя — це мир, спокій і можливість жити без страху.

Багато моїх друзів після деокупації повернулися в село,  але є такі, які переїхали до іншого міста чи країни. Ми спілкуємося онлайн, намагаємося підбадьорювати одне одного, хоча часом слова не можуть передати всього, що відчуваєш. Школа також змінилася. Навчання  тепер проходять дистанційно. Спочатку було складно звикнути до нових умов, але з часом я зрозуміла, що навчання може бути навіть у таких обставинах моєю підтримкою. 

Моє життя поділилося на "до" і "після". Але навіть у цьому "після" я намагаюся знайти сили рухатися вперед. Щоденні труднощі зміцнили мене, навчили бути більш відповідальною та дорослою. Війна зробила мене свідомішою: я почала більше цікавитися історією нашої країни, читати книги про наш народ, який вже не раз боровся за свою свободу.

За цей час я навчилася багато чому. Найважливіше – це не втрачати надії. Я зрозуміла, що головне – це підтримувати своїх близьких, зберігати в собі віру , надію. Я продовжую навчатися, навіть у таких важких умовах, адже це – мій внесок у майбутнє нашої країни. Ми всі, кожен на своєму місці, боремося за нашу свободу.

Мій шлях ще триває. Я не знаю, що чекає мене попереду, але впевнена, що ми переможемо. І коли цей день настане, ми всі зможемо повернутися додому, до мирного життя, яке тепер я ціную понад усе.