У нас часто стріляли, а 24 лютого було дуже гучно, стріляли. Мені вранці потрібно було на роботу їхати на велосипеді п’ять кілометрів. Було страшно виїжджати, потім трішки посиділа – наче трішки привикла до цих звуків - і поїхала на роботу. Всі з’їхалися на роботу, обговорювали і боялися. Було чутно в цей день, що десь вибухає, а над нами літало вже пізніше.

Прокидаємося вночі, а над нами летять снаряди. Я цей звук не можу забути, як воно летить над нами і вибухає недалеко від нас. Це було дуже страшно. Від нас недалеко Горлівка – 8 км навпростець. Було дуже страшно: не дай Бог - зайдуть, і що буде? Тому виїхали, бо боялися і стрільби, всього. 

Не хотілося з дому виїжджати - дуже було жаль усього нажитого. На машині нас їхало п’ятеро. Що ми могли з собою взяти? Майже нічого. 

Речі, які могли, тут купували в секонд-хенді, в магазинах, бо нічого не змогли з собою вивезти. Поки житло знайшли, жили у знайомих, звикли вже тут. 

Живемо на одному місці скоро  два роки, але додому хочеться. Син і невістка лишились там - переживаємо за них. Ми поїхали, коли в нас було ще терпимо, а зараз там дуже гучно. Ми виїжджали, коли ще будинки були цілі, а зараз багато руїн. 

Моя подруга ще в грудні виїхала до дітей, бо чоловік помер, а вона сама. Вона нас позвала, і ми поїхали. Нам потрібно було хоч десь зупинитися на деякий час, так ми сюди і попали. Живемо в селі. Нормальне село, багато тут людей, але роботи тут немає. Чоловік мій вже на пенсії. А я працювала на залізниці, зараз на простої, але числюся на роботі. Мої колеги, які виїхали в міста, де є залізниця, влаштувалися на роботу. У мене найближча залізниця за 30 км, я не можу туди їздити працювати. 

Хотілося, щоб війна швидше закінчилась нашою перемогою. Хочеться повернутися додому. Мрію, щоб Україна була, як раніше: цілою, не розсмиканою на шматки. Щоб у наших дітей було нормальне майбутнє. Хочеться, щоб у дітей було все добре, була робота, щоб справедливість була в країні, а не бардак. Хочеться порядку, справедливості і миру.