Врятувати дітей - було найважливіше завдання для Антоніни Володимирівни на початку війни
Я ніколи не забуду ранок 24 лютого. Ми - з міста Буринь Сумської області, але на початку війни жили в Броварах, де і почалися ці жахливі події. Перші ракети летіли на Київ і в військову частину Броварів. Після першого вибуху у нашому будинку задзвеніли вікна, а у машини на подвір'ї ввімкнулась сигналізація - від цього прокинулись діти. Я почала панікувати, бо моя дочка була на грудному вигодовуванні.
У день, коли почалась війна, я з балкона бачила стовпи диму, які здіймались над лівим берегом Києва.
Перші півтора місяця ми з мамою і чотирма дітьми були в селі Рожни у маминої знайомої. На щастя, росіяни до нас не дістались, бо дорога від цього села до Димерки була завалена деревами та замінована.
Було важко, адже два тижні магазини були зовсім пусті. Наші діти постійно просили їсти, але ми не могли ніде нічого дістати.
Згодом почали завозити хліб і молоко, але ціни були дуже високі. Дякую хлопцям з ЗСУ і з територіальної оборони, які хоч трохи підвозили продукти, бо знали що в нас багато дітей. Медикаментів теж не було, тому я лікувала старшого сина домашніми методами.
Війна найбільше позначалася на дітях. Вони досі бояться кожного гуркоту, хоча тут вже давно тихо. Моя маленька донька боїться сирени, тому ми ходили з нею до психолога.
Я була зворушена, що чужі люди допомагають нам. Я ніколи не вірила, що в Україні може розпочатись справжня війна.
Наразі я перебуваю у декретній відпустці, а до війни працювала звичайним продавцем. Коли доньці буде три роки, то я влаштую її у дитячий садочок, а сама повернусь на роботу.
