На околиці Снігурівки теж долітали снаряди, і колаборантів було достатньо, і з продуктами скрутно. Але українці не йшли на поклон до окупантів і таки дочекались своїх

Мені 57 років буде. Я проживаю в місті Снігурівці. Зараз роботи немає, тому вдома сиджу. Ми провели всю окупацію в цьому місті. Багато чого побачили, багато чого змінилося в житті. 

Ми спочатку не думали, що дуже небезпечно залишатися тут. На територію нашої садиби було два прильоти, і після останнього я почала думати, чого раніше не виїхала з міста. Небезпека була поряд. Перший приліт був на господарчий двір. Осколки летіли аж на інший край вулиці. Посікло весь шифер. Слава Богу, моя сім’я не постраждала. 

Ми ходили поряд із російськими солдатами. Проживаємо на вулиці Чайковського на краю Снігурівки. Наша сторона від насилля військових не постраждала. Нас не ображали, нічого не крали. 

Під час окупації дуже важко було з продуктами. У моїй родині ми навіть мололи пшеницю, відсівали і їли кашку. Слава Богу, вижили. Я не скажу, що протягом усієї окупації було тяжко, але бували такі моменти. Певний час не було змоги навіть подзвонити рідним. Інтернету в нас не стало. Недалеко від нас - кладовище, і ми там між могилками ховалися й шукали зв’язок, щоб хоча б раз на два тижні чи на місяць подзвонити рідним. 

Ми чули вибухи, і я старалася ховатися в погріб. Жартувала, що це хостел. Поробили собі там ліжечка, стелажі та спускалися, коли дуже небезпечно було, коли осколки летіли. 

А як тихо було, то ми навіть обробляли городик. Я трохи закатала своїх помідорів та огірків. Живий про живе думає. Але всяко тут бувало… Дякувати Богу, що ми вижили, й що наша Снігурівка не сильно постраждала порівняно з іншими містами. 

На мого сина хтось навів російських військових, і вони приходили до нас. Забрали сина та чоловіка. Він афганець, АТОвець. Зараз служить у ЗСУ, незважаючи на вік. Але його відпустили швидше. Трошки допитали – і все. А сина тримали довше. Він перед війною приїхав від брата з Каховки, і не було в нього документів із собою. Ми сильно переживали, але минулося, слава Богу. 

Один раз ми пішли з сусідкою телефонувати дітям, і у нас над головами пролетів снаряд, упав позаду нас метрів за сто. Я дякую Богу, що Він зберіг мене, мою сім’ю, знайомих, сусідів. Дякуємо волонтерам і нашій державі, що про нас не забували весь цей час! 

Коли вже наше місто закрили, то нам не могли надсилати допомогу. Але ми не падали духом. Ми були впевнені, що українці прийдуть і нас звільнять. І вони прийшли. 

Ніколи не забуду той день. Росіяни на ніч пішли звідси. Цілу добу було тихо. А потім вранці був такий туман! І тут – наче щось їде. Я виглянула з хвіртки й побачила наші стрічечки. Стала кричати на всю вулицю, що наші прийшли. Швидко з корінням вирвала букет хризантем. Машин ішло небагато. Я зупинила одну. Залізла аж у кабіну: «Рідненькі, як же добре, що ви прийшли до нас!» 

Потім десь тиждень заходили колони. І йшли не по Снігурівці, а по околицях, щоб не попсувати дорогу. І я вибігала недалечко, на краєчок – і махала, і поклони била, і «Слава Україні!» кричала. Так раділа, що ми дочекалися! 

Ми були з тих сімей, що не отримували російську гуманітарку та їхні гроші. Нас навіть колаборанти обзивали «бандерами». Але ми не кланялися російським військам, а вклонялися українським – за те, що нас звільнили. 

Ми боремося всі. Кожен по-своєму. Ми всі з Україною. Ми прості люди, але ми хочемо побажати нашій владі, нашому народу здоров’я, Божого благословення і руху до своєї мети – до миру. 

Важко нам було, але ще важче тим людям, що залишилися без даху над головою та без фінансів. Хай їм Господь усім помагає! Я вірю, що  пройде час – і міжнародні організації допоможуть нашим біженцям, людям, які постраждали. 

Всім хочу побажати мирного неба над головою. Хай би як нас бомбили, але все одно ми разом, ми єдині! Господь нам помагає.