В окупації багато людей помирало не тільки від обстрілів, а й за відсутності першої медичної допомоги і ліків

Мені 49 років. Проживаємо ми в селі Юр'ївці Миколаївської області. Моя дочка працює в дитячому садочку, а я в школі. 

24 лютого була паніка. Не знали, куди подіти дітей. Підвального приміщення в нас немає, бомбосховища теж. 

Всі ці місяці без світла сиділи, без води та газу. У нас не було продуктів, медикаментів. І лікарів теж. Через два місяці нам відкрили дорогу на Херсон, і трошки легше стало. 

Платили нам 2/3 зарплати - хоча б щось. Так і виживали. Важко було без Інтернету, зв'язку. Вивозили звідси дочку з дворічною дитиною, бо бомбили Снігурівку, Баштанку. Донька з онучкою відразу в Кропивницкий поїхали, там перебули, а потім виїхали за кордон. Сестра двоюрідна у Варшаві - до неї поїхали. Зараз уже повернулися, але нас знову бомблять. Не знаємо, що далі буде.

Ми не виїжджали, бо батько дуже хворий був, майже не ходив. І за господарством треба було дивитися. Завдяки йому вижили. Потім гуманітарку давали, поки не закрили нас. Ми чекали наших військових, нічого не брали від росіян. Але були й колаборанти, які брали в них по десять тисяч, а тепер ідуть по нашу гуманітарку, і не соромно їм. 

Обшуки були. Росіяни ходили по хатах, сараях, гаражах; по горищах лазили, шукали зброю. У моєї сусідки була рушниця, то її постійно смикали. Військову форму ховали люди, у кого була. Хтось палив, хтось закопував.

Відразу було дуже важко. Але ми ділилися всім необхідним, люди згуртувалися. Усе було більш-менш нормально. А потім уже розділилися. Деякі були за рашистів. А загалом одне одного заспокоювали, підтримували, коли нас бомбили. Шукали місце, щоб можна було дітям подзвонити, а потім росіяни почали його обстрілювати й телефони забирати. 

Наше село від обстрілів не дуже постраждало, але були прильоти. Навколо села ракети приземлилися. Було дуже гучно, коли поцілили в томатний завод, а там рашистські боєприпаси були.

Коли ЗСУ нас звільнили, люди раділи, пекли пиріжки, виносили з дому, що в кого було, вибігали на трасу. Їхала колонна наших машин, то люди і мед, і варення несли, і вареники приносили до траси. Така радість була! Скоріше б настала перемога!

Мені хочеться, щоб хоч завтра закінчилась війна, але це від мене не залежить. Наше керівництво старається, щоб усе було добре. Ми думали, що вже незабаром перемога, але відновилися обстріли. Зараз знову страшно. І якраз донька повернулася з дитинкою. 

Зараз більш-менш щось запрацювало. Але лікарі не повернулися. Хоча зараз уже можна отримати першу допомогу. 

Раніше тільки в Херсон треба було їхати по лікаря. У нас хлопець в аварію потрапив. Його поки до Херсона довезли… Він там ще трохи полежав і помер. Багато помирало людей, бо не було першої допомоги.

Як буде наша перемога, село гулятиме. Кожен щось приготує та принесе. На стадіон під річкою все село вийде. Усі будуть красиві, усі радітимуть. Ми так цього чекаємо! У нас люди оптимістично налаштовані. Небагато було тих, хто підтримував рашистів, а переважно патріоти. 

Будемо сподіватися, що незабаром настане мир. Ми очікуємо, що в травні буде перемога.