Історії, які ви нам довірили
Мігаль Анна, Маріупольська загальноосвітня школа №34, Донецька область
У конкурсі есе "Один день" її робота зайняла 2 місце.
Вчителька - Серкутан Марина Євгенівна
2014 рік. Початок літа, якого з нетерпінням чекала маленька семирічна Аня, щоб більше часу проводити зі своєю родиною. Вона ще не знає, що у найтепліший місяць літа, липень, для маленького серця почалася доросла доля.
– Аню, збираймося! Ми їдемо до моря! – кажуть батьки.
З надією на чудовий відпочинок в місті, де вона ще ніколи не була, і в передчутті нових історій, які потім буде розповідати бабусі так, як може тільки вона, маленька з подивом розглядала довжелезні ряди автомобілів, водії яких чекали своєї черги на перевірку документів, аби проїхати далі. І ось довгий шлях добіг свого кінця: крізь вікно авто виднілася табличка «Маріуполь».
Одразу після прибуття вони винайняли квартиру, яка з самого початку стала комою між старим життям в рідному місті, та новим, якого Ані зовсім не хотілося; була для неї, як металева стіна, яку ніколи не зможе зламати, якої так боялася…
– Тату, коли ти приїдеш? – питалася Аня щотижня телефоном. Вона так сумувала за ним та рідним містом. Сумувала за бабусею і дідусем, друзями та найкращими вихідними. Здавалося, ще трішки і вона з мамою повернеться додому.
Кінець серпня.
– Ні, мамо, ні! – плакала Аня, шукаючи втіхи в обіймах матері, – я не хочу!
– Сонечко, на жаль, у нас немає іншого варіанту, – намагалася заспокоїти мати.
Перехід до нової школи був найбільшим страхом дівчинки. В душу закрадалися думки, що вона не побачить своїх подруг, не погуляє з ними після уроків, а що як її не приймуть чи висміють за поганий зір нові однокласники? Ні, ні, ні! Їй було боляче, лячно, сумно, відбувалося повне нерозуміння, чому все так дивно складається? Що взагалі буде далі?
– Алло, Таню, алло! Я не чую! – мати кричала у телефон та постійно перепитувала, – літаки? Балкон? Ви живі?!
Мама не може додзвонитися до своєї подруги третій день поспіль. Ні, ніколи і нічого не буде, як раніше. Дівчинка повинна звикнутися з новим життям, коли її серце сумувало за тим, яке вона залишила в рідній Горлівці та Донецьку. І тоді для неї і її сім’ї почалося дві війни, де одна – це війна зі спогадами та страхом майбутнього.
За деякий час дівчинка зі світлою надією на добрі новини змогла розпитати маму про її минулу школу. Маленька думала, що всі ті, кого вона знала, продовжили ходити до школи, але більша частина теж роз’їхалась починати, як і вона, нове життя і, скоріше за все, не згадають про неї… А може воно й на краще?
Проходячи повз людей розуміла, що серед них є такі, як вона – ті, кого звуть «переселенці» і які не розуміють, що їм робити далі. Розуміла, що «переселенці» є і в інших містах, і ніхто не поверне їм минуле. Все, що є – нове життя, де ти сам повинен знов народитись, зібрати себе по шматочках та чекати того, що буде далі.
Всі люди різні за своєю суттю. Кожній людині можна завжди здивуватися в доброму чи поганому сенсі. Люди дивовижні. У кожного різне бачення чого-небудь в цьому одночасно чудовому і злому світі.
А що означає мир для кожного? А що є мир для злих чи добрих? А для дітей? Раптом дорослі можуть «бачити» всі однаково, чи не хочуть «бачити» зовсім?! А що означає мир для нашої головної героїні, якій вже 14 років? Мир для неї залишився в дитинстві, яке вона провела в рідному місті поряд з рідними людьми.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
