Лілія Павленко, 9 клас
Обласний науковий ліцей - інтернат Комунального закладу вищої освіти "Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мазур Тереза Андріївна

1000 днів війни. Мій шлях

Ця історія бере початок далекого 24 лютого 2022 року. Як завжди, прокинулася о 8 годині, почала збиратися до школи. На телефон отримано повідомлення від однокласника, що він не прийде на навчання через те, що в країні введено воєнний стан. Тоді ще ніхто нічого не розумів і мама сказала, щоб я залишилася вдома й нікуди не виходила. Усі пішли на роботу, я сиділа вдома й нічого не розуміла до того часу, як подивилася новини! На жаль, зрозуміла, що все відбувається насправді. Найближчим часом зателефонувала мама й сказала, що потрібно збирати речі, бо поїдемо в село до бабусі.

Так швидко речі я ще ніколи не збирала… З родичами дісталися села, де нас зустріли бабуся та дідусь. 

Перші дні я хвилювалася й щодня дивилася новини. Мені було страшно, найкращий друг виїхав за кордон. До моєї другої бабусі приїхали родичі з Херсона, адже їхнє місто було окуповане, а будинок пошкоджений. Вони жили в нас до того часу, поки Херсон не звільнили, а потім поїхали.
Тоді настало літо і, здавалося б, гарна, тепла пора року, але не все було так чудово. В один з днів червня дядьку дали повістку. Ми переживали за нього після того, як він пройшов підготовку і його забрали на Донецький напрямок. Коли його відправили на «нуль», він не виходив на зв’язок три тижні. Ці дні були жахом для нашої родини.

Пізніше вийшов на зв’язок і повідомив, що майже всі побратими загинули. Він виніс на спині одного з них, але, на жаль, той помер у лікарні.

Коли я відсвяткувала свій день народження, наступного дня в наше місто прилетіла ракета, через що постраждали мирні люди. Під час вибуху я була вдома й у нас затрусилися вікна та розбилася склянка.

Коли дізналася, що загинули діти, дуже налякалася – це було жахливо, мені дуже шкода людей. На жаль, неможливо нічого змінити.

Далі все було добре, але моя школа була на онлайн навчанні і я захотіла перевестися. Звісно, хвилювалася, але вибору більше не було, тому подала документи й чекала. Пам’ятаю, як гуляла з сестрою і мені зателефонували, сказали що вступила, я була дуже щаслива. 

З вересня познайомилася з найкращими однокласниками. Вони добрі й товариські, було враження, що ми знаємо один одного давно. Дні в школі проходили весело: ходили на різні екскурсії, подорожували, збирали допомогу на ЗСУ, проводили майстер класи, свята в класі. Але повітряні тривоги, під час яких ми спускалися в укриття, нагадували нам про війну… Але, не зважаючи на  це, ми продовжували навчання. Усе було добре, але час від часу ми чуємо різні новини – радієм успіхам нашим ЗСУ, але також є страх, злість, сльози й смуток за те, що роблять окупанти на нашій землі.

І ось настав Новий рік, здається свято, але й тут наші сусіди вирішили «привітати» нас, піднявши в повітря МІГ-31. І якось так пролетів рік війни.

Я дуже люблю подорожувати з дитинства, але коли почалася війна зрозуміла, що треба цінувати життя, насолоджуватися ним і берегти рідних. За ці роки я побувала в багатьох містах: Львові, Києві, Тернополі, Кам’янець-Подільському, Чернівцях та на Закарпатті. Після подорожей, зробила висновок, що наша країна мальовнича, старовинна, з багатою історією і культурою, з прекрасними краєвидами і пам’ятками. Немає слів, щоб описати красу нашої країни, вона прекрасна! Я пишаюся, що я українка!  

Пролетіли швидко ці нестерпні роки війни і мені дуже шкода людей, які побачили й відчули на собі окупацію, пункти перевірки, евакуацію, втрату майна й втрату близької людини.

Бажаю їм і їхнім сім’ям, нашим військовим здоров’я і швидкої перемоги. Сподіваюсь на швидку перемогу і я, що повернуться всі люди, які виїхали і нам вдасться повернути з окупації українських дітей і Україна поверне свої території. Упевнена, що ми відбудуємо нашу неньку-Україну і вона буде ще кращою і багатшою, ніж була!