Максим Дуравкін
«Козятинське Міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту» група №316
Вчитель, що надихнув на написання есе: Іванова Олена Геннадіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Всім привіт! Мене звати Максим, і це мої страшні 1000 днів війни. Народився я у місті Ізюм, і жив усе своє життя там, аж до початку страшної повномасштабної війни. Ця війна для мене почалася ще у 2014 році, на той час мені було всього 8 років. Моє місто знаходиться на межі з Донецькою областю, де на той час вже почалася війна. Мої батьки не давали мені зрозуміти поняття слова «війна». За моїм містом вже тоді проходили страшні обстріли, але мої батьки увесь час мені казали, що то грім гримить за містом ...

В той страшний ранок, який назавжди змінив наше життя, мама розбудила мене словами: «Сину, вставай, війна почалась!». На той момент я ще не розумів, наскільки це буде страшно.

В цей день моя мама і мій тато пішли на роботу. Повернувшись з роботи, вони в паніці почали мені розказувати про те, що бомблять Харків, а в магазинах величезні черги і майже всі прилавки магазинів вже пусті...

Ми всі до останнього були такої думки, що все це ненадовго, і жахіття обійде  нас  стороною.

І ось перша ракета, 27 лютого... Вибух пролунав дуже гучно. В поривах паніки ми з моєю родиною побігли до нашого сховища. Це був невеличкий підвал під домом, який зовсім  не був пристосований служити нам бомбосховищем. Страх не давав вийти на вулицю та подивитись, що зараз коїться. Лише зранку ми з  мамою вийшли подивитися, що це був за вибух. Виявилося, що ворожа ракета прилетіла недалеко від нашого дому, біля багатоповерхового будинку. Майже половина цього будинка була знищена. Сусідні будинки були майже всі без вікон. Тоді й почалася та сама паніка, яку я відчуваю по сьогоднішній день. В поривах страху від побаченого ми зібрали  всю необхідну їжу та теплі речі, які тільки змогли знайти у поспіху в нашому домі, та перейшли до нашого імпровізованого сховища. З того дня знаходились ми там майже постійно. Наступив березень, а морози — 15 — 200, накидало снігу...  Газу та води вже не було, але ще було світло і ми грілись електричними обігрівачами. Тоді й почались ті обстріли. І ці кляті страшенні літаки... Все здригалося всередині, бо кожен з них ніс смерть та розруху в наше місто.

Пройшов вже тиждень, як ми сиділи в нашому сховищі, але з кожним днем ставало все страшніше і страшніше. Обстріли не стихали — авіабомби, гради, ракети, касетні бомби, міномети...

Окупанти безжалісно знищували наше місто: дома, магазини, школи, дитячі садочки. Кожен ранок для мене був, як останній. Їжі залишалося дуже мало. Доводилося голодувати, щоб наших запасів вистачило на довше... А саме головне, що не було зв'язку, і ми не розуміли, що насправді відбувається в місті.

Через півмісяця, після початку повномасштабної війни, вже половина нашого міста була окупована. З кожним днем обстріли ставали все гучніше і страшніше.

Про евакуаційні автобуси ніхто не знав, бо не було зв’язку, а їх було всього три… Кожен, хто міг, старався виїхати своїми силами. І ось чергова бомба вщент знищила два сусідніх будинки, а в нашому домі вилетіли вікна та впала вся штукатурка зі стель. Тоді ми і зрозуміли, що треба виїжджати, бо життя в нас одне. Сусіди сказали, що в них є місця в машині та вони зможуть нас взяти, і що на збори в нас лише кілька хвилин...

Нарешті ми їдемо, як в кіно — то тут бахне, то там... На величезній швидкості мчимо, наче морський бій. Молимося, пригинаємось від вибухів, страшно!

Але вже після того, як ми перестали чути вибухи, ми разом усі заплакали. Дорога в нас зайняла майже дві доби, двічі зупинялись на ночівлю.  Було дуже боляче за наші домівки і те, що зараз коїться у нашому місті. Але тоді ми вважали, що уїхали на місяць, а виявилось, що на роки... Вирішили ми зупинитися у місті Козятині, де по сьогоднішній день я продовжую навчатися та жити разом з моєю родиною.

Ми тут перебуваємо вже майже три роки, знімаємо квартиру. Тут дуже спокійно, і дивлячись на це місто, ніколи б не сказав, що зараз йде страшна війна.

В цьому місті я вже здобув багато нових друзів, але кожен день душа болить за тих моїх друзів, що загинули через цю війну, що залишилися там та пережили цю страшну окупацію. Зараз наше місто вже звільнено.

Пошматоване, понівечене, але вільне!

Кожен день я сподіваюся на те, що війна вже нарешті закінчиться нашою перемогою. Кожен день я молюся та плачу, щоб нарешті повернутися додому та почати жити так, як жили ми раніше, до цієї війни... Але, попри все, я розумію, що як раніше вже не буде ніколи.