Кочаков Дмитро, 10 клас, Лисичанський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Пустоварова Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Все буде добре. Так собі кажу.

Все буде добре. Треба тільки вірить.

І зло не вічне… Має все межу…

І чорну ніч світанок вкотре змінить.

Лариса Юсковець

 

Тисяча днів війни назавжди змінили наше спокійне й щасливе життя. У кожного почався свій шлях, тернистий, важкий, наповнений болем і страхом, розпачем і стражданнями. Тепер, дивлячись назад, я можу сказати, що цей час став не лише випробуванням, а й шляхом до внутрішньої сили, розуміння справжніх цінностей і значення свободи. Безсумнівно, моя історія — це частина історії мільйонів українців, які, незважаючи на всі труднощі, не здаються і продовжують боротися за своє право жити в мирі.

До війни я був просто хлопчиком, який любив футбол, ходив до школи, мав багато друзів. Зараз я людина зі статусом ВПО.

Це означає, що вже довгі два з половиною роки я не був у рідному домі. Нестерпним болем щемить серце від усвідомлення того, що ти не маєш змоги пройтися знайомими вулицями міста, відвідати місця, де тобі було радісно й затишно. Моє дитинство закінчилося 24 лютого 2022 року. Я пам’ятаю, як прокинувся від звуку вибухів, і світ, який я знав, раптом перевернувся. Страх і невизначеність охопили мою душу.

Наше маленьке містечко, що стало прифронтовим ще у 2014 році, уже з перших днів відчуло на собі всі жахіття війни. Під звуки розриву снарядів, у сильний мороз доводилося стояти в черзі за хлібом, якого часто не вистачало на всіх, ходити за водою до сусіда, у якого була криниця за гаражами на краю нашого району.

Доводилося ховатися в холодному підвалі під час обстрілів, там спати, їсти, жити… Потім була евакуація, дуже важка.

Пам'ятаю, яка напруга була серед людей під час посадки в автобуси: вони лаялися, кричали, сердилися. І тільки коли доїхали до Бахмута (на той час безпечного міста), ця напруга почала спадати, і односельці, хоч і були засмучені, починали розмовляти й навіть посміхатися. У Дніпрі ми ночували на полу в приміщенні білетних кас залізничного вокзалу. Усі були стомлені, але спати не могли, бо хвилювання охопило і людей, і домашніх улюбленців, яких дехто забрав із собою. Кожного з нас хвилювали питання: «А що далі? Де шукати порятунку?»

Невдовзі мій шлях проліг на Полтавщину, де наша родина й знайшла прихисток. Тут ми отримали підтримку й допомогу від простих людей, які перейнялися нашою долею, і я вдячний кожному за їхнє добре серце й любов, милосердя й співчуття. Мені пощастило зустріти саме таких людей, бо, на жаль, не всі можуть зрозуміти, що означає втратити рідний дім, усе те, що тобі було дорогим, що ти цінував.

Тепер моє життя, як і життя моїх співвітчизників, проходить під гучне волання сигналу повітряної тривоги вдень і вночі, вранці та ввечері. Цей звук попереджає, що десь уже вибухи, біль, сльози, смерть, що війна продовжує свою чорну справу, що треба бути пильним.

Кожного дня я очікую звістки від брата, який боронить нашу Батьківщину.

Він є для мене прикладом мужності й стійкості. Також я дуже сумую за рідними, які залишилися в окупації і з якими майже немає зв'язку.

Війна забрала в мене дуже багато: дитинство, рідний дім, друзів, можливість навчатися в стінах своєї школи. За цей час було багато втрат: гинули знайомі, сусіди.

Але ця клята війна ніколи не забере в мене любові до рідного міста, до моєї світанкової Луганщини, до неньки України! І мій шлях крізь війну закінчитися в Лисичанську, у відновленні якого я обов'язково братиму участь!

Я вірю в нашу перемогу, бо ми – український народ, який не зломить жодна хижа навала.