Медвецька Анастасія, 9 клас, Нігинська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Помазан Галина Євгенівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Страх, горе, розпач, біль і смерть… А ми і досі не можемо збагнути, ще на нашій нещодавно квітучій землі ступають її мертві кроки, залишаючи руїни і сум…

Війна… Вона поділила життя всіх українців на "до" та "після". В моєму житті цей поділ повторився ще раз на другий рік війни, коли тато пішов на фронт.

Хочу зазначити, що він завжди був для мене прикладом, авторитетом та еталоном найкращого батька. Але з того моменту, як він став на захист нашої Батьківщини, всі почуття посилились вдесятеро, в сотні і тисячі разів.

Війна нікого не робить кращими чи гіршими. Людянішими чи черствішими. Вона, як лакмусовий папір, витягує на поверхню все, що є всередині кожного. Мій шлях в період війни дав мені можливість це усвідомити. Як саме?

Мені дуже хотілось зробити бодай щось для тих, хто забезпечує мій спокійний сон. Коли я плела патріотичні браслети і потім, разом з мамою, роздавала їх на вулицях міста військовим, я бачила в їх очах таку ніжність і вдячність, що від того ставало щемно на душі. Коли долучалась до виготовлення окопних свічок, розуміла, що бодай на трохи, але та свічка допоможе воїну зігрітися і випити гарячого чаю. Коли допомагала мамі готувати і передавати на фронт страви, думала про те, що комусь там вони смакуватимуть по-домашньому... І, можливо, мій тато також, завдяки небайдужості інших, відчує смак рідної домівки.

Допомагаючи, навіть маленькими справами, ми робимо кроки до Перемоги. Мій шлях – він саме такий: з болем, хвилюваннями, сльозами, проте з вірою та сподіваннями на краще. Я захоплююсь тими, хто не втрачаючи віри, вкладає частинку себе в цю жорстоку реальність. Водночас, я усвідомила, що, на жаль, є і ті, хто так і не зрозумів, наскільки той його, навіть невеликий вклад, може бути вагомим внеском у наближенні омріяної волі та свободи.

Я йду, обираючи шлях добра, допомоги і небайдужості.

Розумію, що він може бути довгим, тернистим, виснажливим, але я не зупиняюсь. Я стала більш вразливою, мені іноді важко чути новини з фронту, я намагаюсь не показати, як сумую за татом... І, хоча зовні я виглядаю усміхненою оптимісткою, на душі буває важко і боляче. Проте... всі ми зараз такі. І всі проходимо один шлях.

Я дуже хочу, щоб він привів до кращого. Сонячного. Теплого. Мирного. Щоб діти не мали страху засинати і веселитися на вулиці. Щоб стихли сирени. Щоб наші захисники, всі до одного, повернулись у рідні домівки і обійняли своїх близьких. Але для цього маємо пройти цей шлях разом, тримаючись за руки, в єдності, допомозі та підтримці один одного. Бо ми – українці, і мусимо бути сильними!