Ворона Софія

10 клас, Черкаська гімназія №9 ім. О. М. Луценка Черкаської міської ради Черкаської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Полозенко Світлана Василівна

Війна. Моя історія

6:00! Того дня будильник нагадав про себе о шостій ранку. Я чомусь одразу розплющила очі. За вікном величезні сірі хмари заполонили собою небо, а вітер усе хитав і хитав голі дерева. Я лежала й дивилася у вікно, неначе хотіла там побачити щось незвичне.

6:20! Ось і мама вже прокинулася. Пішла на кухню. Через хвилину я почула звук телевізора й вирішила переглянути новини у соцмережах. А далі все було, як уві сні: вторгнення Росії в Україну, прильоти ракет та вибухи у багатьох містах, є поранені, загиблі... 24 ЛЮТОГО. ВІЙНА…

7:00!  Спочатку був страх, а потім усвідомлення того, що МИРНЕ життя для мене та моїх близьких закінчилося. Уже ніколи не буде так, як раніше: не поїду з батьками на узбережжя Херсона; не відвідаю історичне місто Запоріжжя зі своїм класом; не полечу до Харкова з подруго. А ми цього хотіли. Я одразу згадала про неї. Зазвичай, коли мені було тривожно, я розмовляла з Софією і заспокоювалася.

7:15!  І незважаючи на ранню годину, я все таки зателефонувала їй, аби поговорити. Слухавка відповіла сонним голосом. Подруга, почувши новину, скрикнула… Хотілося сісти в куток й закритися від усіх негараздів. Повернутися в ті чудові дні, коли не гули сирени й люди не помирали від рук чудовиськ. 

7:25!  Уже не буде, як раніше…

З того дня моє життя змінилося, як, напевне, і у всіх українців.

Тепер я бачу тата раз на 2 місяці, тому що він у лавах ЗСУ. Кожного дня ми телефонуємо йому, аби знати, що все — «норм».

Мама тепер працює більше, щоб допомагати країні. Старший брат частіше їздить за межі області через роботу. А я навчаюся, тому що це — мій обов'язок. За нас — майбутнє нашої держави —бійці на фронті віддають свої життя. 

Війна — жорстокий стимул переосмислити все, що було «до». Тепер я чітко усвідомлюю, що не можна відкладати життя на потім, бо "потім" може і не бути.

Життя — це не "було" і "буде". Життя — це "зараз"!

На жаль, дитинство закінчилося.