Деха Микита, ІІ курс, ВСП «Запорізький електротехнічний фаховий коледж Національного університету «Запорізька політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання — Ульяненко Ілона Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Початок 2022 року. Україна розвивалася, був мир, стабільність, кожен українець про щось мріяв, будував плани на майбутнє. Здавалося, що війна на Донбасі ось-ось закінчиться. І настане мир, бо не може бути по іншому в ХХІ столітті.

Але настало 24 лютого 2022 року… «Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Вибухи чутно в усіх містах нашої держави» – ця новина сколихнула як Україну, так і весь цивілізований світ. Цей день змінив життя кожного українця, кожної родини. Усе розділилося на до і після.

Початок війни я зустрів у восьмому класі. У перші тижні у душі вирували різні почуття та емоції: страх, сумніви, очікування, переживання; відчуття ніби ти завис над прірвою. Здавалося, що це жахливий сон – ти от-от прокинешся і все буде добре. У весь цей час залишалася надія, що здоровий глузд переможе і мир відновиться.

Тобто усвідомлення реальності подій не приходило. На щастя

дорослі швидко згуртувалися перед загальною бідою: хто готував, хто відвозив харчі для військових, хто пропонував медичну чи психологічну допомогу, хто здавав кров для поранених, хто давав прихисток для тих, хто виїхав з окупованих територій…

З початком російської агресії усі ми дізналися про такі речі, які раніше можна було побачити чи почути лише у фільмах, а сьогодні стали простою буденністю. Це свист ракет, пронизуючий до мурах гул сирен, сирість укриття, здригання від вибухів та інше.

Кожен день наче нічний кошмар, який був пронизаний почуттями тривоги та невідомості. Окупація Херсона, Мелітополя, Токмака, Василівки, до Запоріжжя вже залишається 50 кілометрів. Але військовим вдалось це зупинити. Звільнення Київської області, Чернігова і Сум зміцнили надію на кінець війни.

Нові жахіття прийшли у жовтні 2022 року. На Запоріжжя щоночі летіли ракети. Вибухи було чутно усюди, а вибухові хвилі ледь не вибивали вікна у моїй квартирі. 

А на ранок прокидаєшся і гортаєш стрічку новин, переповнену страшними кадрами: ракета влучила у житловий будинок, зникли цілі під’їзди. І так щодня…

Знову страх і тепер неможливо заснути вночі – не знаєш куди прилетить наступна ракета і чи виживеш.

Так пройшов перший рік війни. Усі свята стали неважливими. Постійно з’являються думки про те, що ми не цінували раніше: тихі ночі; уроки в школі; село, де влітку на тебе чекає дідусь; немає теплого Азовського моря… Не знали ми тоді, як добре ми жили.

2023 рік став відносно спокійним, не могло не радувати зменшення обстрілів мого рідного Запоріжжя. Рік мав для мене приємні події, та залишався таким же сповненим надій. Так, у цьому році я закінчив 9 класів і вступив до коледжу. А запланований контрнаступ ЗСУ у Запорізькій області дав надію на наближення миру в Україні. Але не так сталося, як гадалося.

А вже 2024 рік, третій рік йде повномасштабна війна. Моє рідне місто знову щоночі пронизують вибухи. Знову посилилися нічні жахи. Але мешканці міста знову проводять ночі в укриттях, рахуючи вибухи. А на ранок, передзвонивши рідним та знайомим, йдуть на роботу. Тобто місто продовжує жити та працювати. І я разом зі своєю родиною не боюсь, не панікую, а, навпаки, зміцнюю свій дух та впевненість, що ніхто нас не вижене з рідного міста.

Протягом війни я зрозумів, що людина може звикнути до всього, навіть до вибухів, але їй завжди не вистачатиме саме миру. Для мене, як і для всіх інших українців, мир означає спокій, кінець повітряних тривог, відсутність страху не дожити до ранку. А головне, що ти можеш планувати своє життя. Світосприйняття тепер змінилося. Стало зрозуміло, що Україна – найкраща держава, гідна перемоги.

А Перемога змінить усе в нашому житті. Зараз своє місце я бачу в навчанні, бо вважаю, що мої знання та навички стануть в нагоді, коли будемо відновлювати, розвивати та розбудовувати рідне місто та нашу Україну.

Слава Україні! Героям Слава!