Олена Володимирівна вирішила вивезти дітей з Енергодару, щоб вони жили в тиші. Та дорога на підконтрольну Україні територію була довгою та важкою. 

Мені 35 років. Ми з чоловіком мешкали в Енергодарі. Я була вагітна, під час війни народила хлопчика. Ми виїхали в Запоріжжя, тому що я звідси родом, у мене тут родичі.

24 лютого я йшла на роботу, аж тут мені зателефонувала подруга і сказала, що почалася війна.

Найбільші труднощі почалися, коли у нас припинили працювати банкомати. В магазинах утворилися великі черги. Доводилося стояти по декілька годин, щоб купити якісь харчі.

Обстріли – це надзвичайно страшно. Коли було потрапляння в сусідній будинок, ми дуже злякалися.

Ми не хотіли залишати свій дім, нам було дуже тяжко. Та все ж вирішили, що дітям потрібно жити в тиші, тому виїхали. Виїжджали на своєму автомобілі з причепом, везли багато речей у мішках, оскільки у нас діти. У Василівці нас пропустили без черги, але довго й ретельно перевіряли. Змусили дістати всі речі, щоб вони бачили, що ми веземо. Це було найтяжче. Коли нас зустріли на першому блокпості біля Запоріжжя, стало навіть легше дихати.

Наша родина за цей нелегкий час стала більш дружною. Ми дуже багато переоцінили, підтримуємо одне одного.

Дуже хочеться, щоб війна до кінця року закінчилася, щоб майбутнє дітей було мирним. Хочу повернутися додому, і щоб усе було так, як і раніше, щоб ми жили в мирі та злагоді.