Мені 52 роки. Я з міста Охтирка Сумської області. У мене є донька. Вона навчається в шостому класі. Я працювала завідувачем бібліотеки навчального закладу. 

24 лютого прокинулася від вибухів. Відразу зрозуміла, що трапилося неминуче. Я вже була налаштована на те що, таке може статися. З квартири на дев’ятому поверсі ми з донькою перейшли до родичів у приватний будинок. 

На третій день війни російські літаки почали скидати бомби на наше місто.

Було дуже страшно, у першу чергу – за дитину. Ми переживали це все разом з рідними, підтримували одне одного. Потім виїхали в Полтаву на евакуаційному автобусі. Дякуємо нашій адміністрації за таку можливість. У Полтаві ми отримали гуманітарну допомогу від різних організацій. 

Я переосмислила свої цінності. Зрозуміла, що життя близьких – найдорожче за все. 

Хочеться, щоб якнайшвидше настав мир.