Живе в селі Ма́р'їнка. Під час обстрілів ховалася з родиною у підвалі. З жахом пригадує цей період. Безліч разів потрапляла під масивні обстріли.
Найстрашніший момент – це коли летів дуже близько снаряд…
1956 року мого батька перевели сюди, в Мар'їнку, з Донецька. Він був начальником міліції. І переїхала вся родина. У мене було двоє братів. Батьки померли, братів теж уже немає. Діти дорослі, син і дочка. Син живе разом з нами, а дочка заміжня. З дітьми живе на іншій вулиці, теж у Мар'їнці.
Мій чоловік працював водієм невідкладної допомоги, коли почалися ці перипетії, син – на молокозаводі. Дочка працювала спочатку в дитячому садку, а тепер вона регент у Храмі Казанської ікони Божої Матері.
Містечко наше гарне було, майже 11 тисяч населення. Працював шиноремонтний завод, молокозавод, дорожньо-будівельний, колгосп, радгосп. Харчосмакова фабрика була прекрасна. Вона отримала приз «Золотий орел» – вони їздили до Франції отримувати цей приз. Спецгосп був, там вирощували норок. Невелике містечко, але таке компактне, таке гарне.
У школах наших порядок, чистота. Вчителі привітні, завжди з усмішкою на вустах. Басейн був прекрасний. Спортивна школа і зараз функціонує.
Школа-інтернат для дітей-сиріт була. Свій внесок зробив і Рінат Леонідович Ахметов, дуже допомагав. Кожен клас був закріплений за якимось підприємством району. Надавали допомогу. 300-350 дітей було. Вони були повністю забезпечені.
Люди в нас дуже добрі. Практично 20 років я пропрацювала секретарем міської ради. Я знала кожну сім'ю. Знала, хто чим дихає, хто чим займається. Приходили з різними питаннями та поради просили: «Антонівно, нам ніхто більше нічого не підкаже. Ми до вас прийшли». Люблю я своє містечко, люблю. Мені сильно боляче за нього.
Мар'їнка наша була промениста. Завжди була чиста, акуратна. Люди за дворами лад наводили, бордюри білили. Може, це по-колгоспному. Ну і що? Зате біленькі, чисто, гарно.
У нас скільки тисяч населення жило – ось стільки троянд було в місті! 10 000 троянд росли в Мар'їнці. Містечко в нас було прекрасне. Активні всі були, багато заходів проводили. Як кажуть, якщо гуляти – то гуляти, коли працювати – то працювати.
Знаєте, мені здається, що такого містечка більше ніде немає.
Перший обстріл стався раптово, несподівано. Ми сиділи на лавочці у дворі, відпочивали. Була приблизно 10 година вечора. І раптом щось незрозуміле летить і розривається. Ми остовпіли всі, уся сім'я – щось величезне летить над головою.
Сусіди телефонують: «Ніно Антонівно, а що це було? Що це таке?». Я кажу: «Не знаю». Летіли досить-таки сильні снаряди. Ніхто не спав тієї ночі.
Рано вранці зібралися всі сусіди на вулиці. Ніхто не зрозумів, що сталося. Син відразу ж побіг на своє виробництво – механіком працював – дізнатися, що там. А чоловік на другий день вивіз у Курахове сім'ю дочки з дітьми, і там вони були два місяці.
Багато в нас постраждало на вулиці і будинків, і людей. Чоловік відвіз дітей і теж з передінфарктним станом потрапив до лікарні в Кураховому.
Найстрашніший момент – це коли летів дуже близько снаряд… Син встиг впасти під горіх, а чоловік не встиг добігти до підвалу. Я встигла добігти, а він не встиг. Якби він був вищим, йому б знесло голову. Снаряд розірвався в кінці городу. Стовп пилу такий піднявся, що я і не зрозуміла: дим це або пил. Подумала, що в сусідів пожежа.
Звикнути до цього не можна. Багато хто жив у підвалах. Спершу ми теж ховалися там, але він у нас холодний. Замерзали ми в ньому. Наш підвал ще на початку двадцятого століття побудований. І викладений весь диким каменем. І стіни, і склепіння. Не дай Боже, впаде склепіння – все. І ми перестали там ховатися.
Чоловіки мої відразу сказали, що будуть в хаті. А потім і я подумала: ну що я буду там мучити сама себе. Чому бути, того й не минути. І пішла в літню кухню.
Пережили, звичайно, ми багато. Страшно було. Жахливо. Несподівано. Навіть якщо і є в нас якісь вороги, не хотілося б, щоб вони це відчули. Не треба, щоб це повторювалося.
Діти ховалися в підвалах. Мої онуки жили в підвалі. Удень виходили, провітрювали, просушували матраци. А на ніч знову туди.
Дистанційне навчання організували для дітей. Вони отримували завдання, вдома робили уроки. Потім призначали в школі день – вони відносили ці домашні завдання. Учитель перевіряв і далі давав завдання. Дякуємо вчителям, які, попри все, приходили до школи, працювали.
Кажу спасибі також медикам нашим. У нас амбулаторія не закривалася, працювала. І всі лікарі працювали. Швидка допомога працювала, невідкладна.
Дитячий садок тимчасово не працював, але потім теж почали діток збирати. Почали люди повертатися потихеньку, хоч і було неспокійно.
Не було жодних розважальних заходів, нічого не було. Багато хто поїхав. Місто стало глухим. Такою Мар'їнка ніколи не була.
Сльози котилися, як град. Думаєш: за що? Чому людей вигнали з рідного міста? Ми ж не заслужили.
Мрію про те, щоб якнайшвидше весь цей безлад закінчився. Щоб настав мир. Щоб люди спали спокійно, не схоплювалися від кожного звуку, від кожного шереху. Нервова система в багатьох порушена.
Мріємо про те, щоб мирно жили діти, щоб не боялися йти до школи, до парку покататися на атракціонах. На гуртки щоб ходили – не боялися йти в Будинок творчості, як було раніше. Хотілося б, щоб і плавальний басейн відкрився. Тому що плавання – це лікування.
Не знаємо, хто винен у цьому. Коли в нас влучило в дах, у мене запитують у поліції: «Звідки?». Ну так, кажу, не написано на снаряді, звідки він летів. Чий він? Не написано. Було б написано на ньому, тоді б ми знали точно, хто це робить.
Завдяки різним фондам наші жителі і гуманітарку отримували, і будматеріали. Ремонтували будинки. Приїжджали одесити – на нашій вулиці відремонтували дахи, які постраждали. Спасибі всім!
Рінату Ахметову скільки людей вдячні! Отримували гуманітарну допомогу – продукти першої необхідності. Це важливо, особливо для тих людей, у яких мінімальна пенсія. Що і де вони куплять за таку пенсію? А в допомозі – і макарони, і крупи, і цукор, і масло, і паштетики. Я теж отримую гуманітарку. Стоїш серед людей і чуєш слова подяки.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.