Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 90
Ніна Антонівна Ляш
вік: 75
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«На снаряді не написано, чий він»

Живе в селі Ма́р'їнка. Під час обстрілів ховалася з родиною у підвалі. З жахом пригадує цей період. Безліч разів потрапляла під масивні обстріли.

Найстрашніший момент – це коли летів дуже близько снаряд…

1956 року мого батька перевели сюди, в Мар'їнку, з Донецька. Він був начальником міліції. І переїхала вся родина. У мене було двоє братів. Батьки померли, братів теж уже немає. Діти дорослі, син і дочка. Син живе разом з нами, а дочка заміжня. З дітьми живе на іншій вулиці, теж у Мар'їнці.

Мій чоловік працював водієм невідкладної допомоги, коли почалися ці перипетії, син – на молокозаводі. Дочка працювала спочатку в дитячому садку, а тепер вона регент у Храмі Казанської ікони Божої Матері. 

«Такого містечка більше ніде немає»

Містечко наше гарне було, майже 11 тисяч населення. Працював шиноремонтний завод, молокозавод, дорожньо-будівельний, колгосп, радгосп. Харчосмакова фабрика була прекрасна.  Вона отримала приз «Золотий орел» – вони їздили до Франції отримувати цей приз. Спецгосп був, там вирощували норок. Невелике містечко, але таке компактне, таке гарне.

У школах наших порядок, чистота. Вчителі привітні, завжди з усмішкою на вустах. Басейн був прекрасний. Спортивна школа і зараз функціонує.

Школа-інтернат для дітей-сиріт була. Свій внесок зробив і Рінат Леонідович Ахметов, дуже допомагав. Кожен клас був закріплений за якимось підприємством району. Надавали допомогу. 300-350 дітей було. Вони були повністю забезпечені.

Люди в нас дуже добрі. Практично 20 років я пропрацювала секретарем міської ради. Я знала кожну сім'ю. Знала, хто чим дихає, хто чим займається. Приходили з різними питаннями та поради просили: «Антонівно, нам ніхто більше нічого не підкаже. Ми до вас прийшли». Люблю я своє містечко, люблю. Мені сильно боляче за нього.

Мар'їнка наша була промениста. Завжди була чиста, акуратна. Люди за дворами лад наводили, бордюри білили. Може, це по-колгоспному. Ну і що? Зате біленькі, чисто, гарно.

У нас скільки тисяч населення жило – ось стільки троянд було в місті! 10 000 троянд росли в Мар'їнці. Містечко в нас було прекрасне. Активні всі були, багато заходів проводили. Як кажуть, якщо гуляти – то гуляти, коли працювати – то працювати.

Знаєте, мені здається, що такого містечка більше ніде немає. 

«Ніхто не зрозумів, що сталося»

Перший обстріл стався раптово, несподівано. Ми сиділи на лавочці у дворі, відпочивали. Була приблизно 10 година вечора. І раптом щось незрозуміле летить і розривається. Ми остовпіли всі, уся сім'я – щось величезне летить над головою.

Сусіди телефонують: «Ніно Антонівно, а що це було? Що це таке?». Я кажу: «Не знаю». Летіли досить-таки сильні снаряди. Ніхто не спав тієї ночі.

Рано вранці зібралися всі сусіди на вулиці. Ніхто не зрозумів, що сталося. Син відразу ж побіг на своє виробництво – механіком працював – дізнатися, що там. А чоловік на другий день вивіз у Курахове сім'ю дочки з дітьми, і там вони були два місяці.

Багато в нас постраждало на вулиці і будинків, і людей. Чоловік відвіз дітей і теж з передінфарктним станом потрапив до лікарні в Кураховому.

«Чоловікові ледь не знесло голову снарядом»

Найстрашніший момент – це коли летів дуже близько снаряд… Син встиг впасти під горіх, а чоловік не встиг добігти до підвалу. Я встигла добігти, а він не встиг. Якби він був вищим, йому б знесло голову. Снаряд розірвався в кінці городу. Стовп пилу такий піднявся, що я і не зрозуміла: дим це або пил. Подумала, що в сусідів пожежа.

Звикнути до цього не можна. Багато хто жив у підвалах. Спершу ми теж ховалися там, але він у нас холодний. Замерзали ми в ньому. Наш підвал ще на початку двадцятого століття побудований. І викладений весь диким каменем. І стіни, і склепіння. Не дай Боже, впаде склепіння – все. І ми перестали там ховатися.

Чоловіки мої відразу сказали, що будуть в хаті. А потім і я подумала: ну що я буду там мучити сама себе. Чому бути, того й не минути. І пішла в літню кухню.

Пережили, звичайно, ми багато. Страшно було. Жахливо. Несподівано. Навіть якщо і є в нас якісь вороги, не хотілося б, щоб вони це відчули. Не треба, щоб це повторювалося. 

«Такою Мар'їнка ніколи не була»

Діти ховалися в підвалах. Мої онуки жили в підвалі. Удень виходили, провітрювали, просушували матраци. А на ніч знову туди. 

Дистанційне навчання організували для дітей. Вони отримували завдання, вдома робили уроки. Потім призначали в школі день – вони відносили ці домашні завдання. Учитель перевіряв і далі давав завдання. Дякуємо вчителям, які, попри все, приходили до школи, працювали.  

Кажу спасибі також медикам нашим. У нас амбулаторія не закривалася, працювала. І всі лікарі працювали. Швидка допомога працювала, невідкладна.

Дитячий садок тимчасово не працював, але потім теж почали діток збирати. Почали люди повертатися потихеньку, хоч і було неспокійно.

Не було жодних розважальних заходів, нічого не було. Багато хто поїхав. Місто стало глухим. Такою Мар'їнка ніколи не була.

Сльози котилися, як град. Думаєш: за що? Чому людей вигнали з рідного міста? Ми ж не заслужили.

«Мрію, щоб діти не боялися ходити до школи та будинку творчості»

Мрію про те, щоб якнайшвидше весь цей безлад закінчився. Щоб настав мир. Щоб люди спали спокійно, не схоплювалися від кожного звуку, від кожного шереху. Нервова система в багатьох порушена.

Мріємо про те, щоб мирно жили діти, щоб не боялися йти до школи, до парку покататися на атракціонах. На гуртки щоб ходили – не боялися йти в Будинок творчості, як було раніше. Хотілося б, щоб і плавальний басейн відкрився. Тому що плавання – це лікування.

Не знаємо, хто винен у цьому. Коли в нас влучило в дах, у мене запитують у поліції: «Звідки?». Ну так, кажу, не написано на снаряді, звідки він летів. Чий він? Не написано. Було б написано на ньому, тоді б ми знали точно, хто це робить. 

Завдяки різним фондам наші жителі і гуманітарку отримували, і будматеріали. Ремонтували будинки. Приїжджали одесити – на нашій вулиці відремонтували дахи, які постраждали. Спасибі всім!

Рінату Ахметову скільки людей вдячні! Отримували гуманітарну допомогу – продукти першої необхідності. Це важливо, особливо для тих людей, у яких мінімальна пенсія. Що і де вони куплять за таку пенсію? А в допомозі – і макарони, і крупи, і цукор, і масло, і паштетики. Я теж отримую гуманітарку. Стоїш серед людей і чуєш слова подяки. 

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій