Вранці я був на роботі і почув вибухи на аеродромі військово-транспортному – так почалася війна. Тоді увімкнув телевізор, там через деякий час почали розповідати про масований обстріл України.

З перших днів в місті Мелітополі багато людей виходили на демонстрації з українськими прапорами, люди гуртувалися - це було приємно. Відразу було видно, хто за кого.

Деякий час їжа і ліки були, але все закінчується. Люди в місті почали панікувати,  всюди були великі черги, зв'язку майже не було, телебачення пропало майже одразу. Перший час там не відчували потреби якоїсь, але з часом почали продукти зникати, з паливом були проблеми, і потрошку почало накатувати на нашу сім'ю. Треба було перший час економити дуже сильно, вижити для початку, а потім думати, як буде далі.

Закінчувались кошти на прожиття. Почали ходити по квартирах люди, які перейшли до окупантів, вимагали гроші за комуналку та все інше, а платити нам було нічим. 

Ми виїжджали з Мелітополя по трасі на Запоріжжя, через Василівку.  Там десь я з родиною стояв п’ять діб в чистому полі. У мене літні батьки, сестра і двоє неповнолітніх дітей. Це було важко. На шляху до Василівки багато побачили техніки розбитої. Слава Богу, загиблих людей не бачили, але тяжкувато було. 

В Запоріжжі у нас тут родичі. Як тільки з ними зв'язалися, відразу допомогли, дали нам дах над головою. Ми всі разом в одному місці знаходимося. Вони нам допомагають, ми їм допомагаємо чим можемо, ми згуртувалися.

Я вважаю, що війну потрібно закінчувати, виганяти агресора. Ми ні на кого не нападали, нікого не чіпали. До нас прийшли з війною, то я вважаю, що повинна бути лише наша перемога.