У перші дні в нас ще сильних обстрілів не було, а ближче до літа там жити стало неможливо з дитиною. Виїхали, тому що потрібно було працювати, а з дому не було чим добиратися. Відразу транспорт відмінили, тому я виїхала з перших днів.

Ми навідуємося дуже зрідка додому. Є люди, в яких повністю все розбите, але в мене квартира не сильно постраждала - треба її до ладу приводити, якщо, дасть Бог, закінчиться війна. 

Багато людей втратили домівки, там неможливо жити. У Степногірську ще живуть люди, здебільшого - пенсійного віку. Спочатку не було транспорту, а зараз ходить. Там ризиковано їздити, та ми їздимо. Я недалеко. У Запоріжжі жити можна, та і я тут працюю. До війни я їздила в Запоріжжя на роботу зі Степногірська.

Чим скоріше війна скінчиться, тим краще. Люди кажуть, що може через рік чи два. Я надіюсь, що хоч через два-три роки військові дії зупиняться, щоб можна було повернутися з дітьми. Вже війна два роки тягнеться. Із дітьми мало хто буде повертатися, тому що там треба все налагоджувати, і там перспективи ніякої немає. Будемо вірити, що війна якомога скоріше закінчиться. Хочеться додому повернутися. Там раніше були школи і садочки, а зараз все це не працює, все пошкоджене. Не знаю, що буде. Тільки б настало спокійне життя, головне - мир.