Селище на Чернігівщині швидко попало в окупацію через близькість до російського кордону. На щастя, дітей з реабілітаційного центру встигли позабирати батьки. А після визволення селища Тетяна продовжує навчати учнів онлайн

Рано-вранці, коли моя сім'я ще спала, пролунав дзвінок від мого батька, який повідомив, що почалася війна. Я працюю в НРЦ, діти в основному не місцеві, проживають у гуртожитку. Тому я одразу ж почала обдзвонювати батьків своїх учнів, щоб вони терміново забирали їх додому . Зібрала документи, як могла, заспокоїла дитину, та поспішила на роботу.

Віддавала учнів схвильованим батькам і переживала вже не так за себе, як за те, щоб вони благополучно добралися додому. Адже це Чернігівська область, росіяни могли з'явитися тут дуже швидко.

Найбільше мене шокувала загибель колеги-вчительки від російської кулі. Був, звісно, і холодний погріб, і колони російської техніки через селище, і переживання за сестру з маленькою дитиною, які мало не загинули в першу ж добу війни, а потім довго жили без речей в сховищі Чернігова, та учнів, які не встигли виїхати до приходу ворогів.       

Наша Сосниця через зруйновані мости та контроль трас російськими військовими виявилась відрізаною від міст, полиці в магазинах дуже швидко стали абсолютно порожніми. Крупи, олію можна було купити по кілограму в руки, вистоявши кількагодинну чергу за попереднім записом, якщо товар не закінчиться раніше. Хліб із запасів борошна випікав місцевий хлібозавод, купували по хлібині через день на сім'ю, теж вистоявши чергу. У мого батька інвалідність, він не міг стояти в черзі, тому по пів хлібини віддавала йому.

Аптеки були порожні, але, на щастя, ніхто в сім'ї серйозно в той час не захворів. Батько інсулінозалежний, йому довелося зменшувати дозу. Я ношу контактні лінзи, якраз у кінці лютого треба було купувати нові. Через те, що вчасно не замінила, очі були червоними, й відчуття, наче піску насипали. Не знаю, що було б далі, але, дякувати Богу, Чернігівщину звільнили. Це була величезна радість!             

Ми живемо разом з родиною, ніхто не виїхав за кордон. 9 березня волонтери допомогли приїхати з Чернігова сестрі з дитиною.             

Тепер, як і до війни, працюю вчителем в НРЦ. Професію змінювати не планую.          

В моєму класі на календарі стоїть дата 23 лютого, як її поставив черговий учень. Ми перейшли на дистанційну форму навчання, тому календар не чіпали. Коли дивлюсь на нього, думаю, які ми були щасливі в той день, але ще не розуміли цього.