Маленьке село Гнилиця Охтирського району Сумської області. Ми з чоловіком спали. Була 5-а година ранку. Розбудив дзвінок телефону. Дочка, яка жила у Одесі з тривогою у голосі сказала: «Мамо, тату, - ВІЙНА». Ми не могли ніяк прочунятися і повірити. Але аргументи були страшні. Настя (дочка) оповіла, що Одесу бомблять прямо зараз.

Увімкнули телевізор …Так, почалася війна. Переляку не було. Здавалося, що це якесь непорозуміння і скоро все буде так , як і раніше.

Я працюю вчителькою початкових класів у м. Охтирці. Директор сказала, що можна на приходити на роботу. Але подумала, що можливо хтось із батьків не чув про початок війни і приведе дитину до школи. А моїм учням на той час було по 8 років. Маршрутки не ходили. До школи приїхала попуткою  - односелець-дідусь їхав до Сум по онуків.

На щастя жоден з моїх другокласників не прийшов до школи. Можна їхати додому.

Але вирішила дочекатися дочку Ольгу, яка мешкала у Сєвєродонецьку і першим та єдиним потягом Лисичанськ-Ужгород їхала до нас. 

Була приблизно девʼята година. Йшла по Охтирці. Десь далеко чула вибухи. Треба було перейти дорогу. На пішохідному переході мене пропустив БТР .

Зверху на ньому сидів військовий з автоматом. Він облаяв мене, що йду повільно. Я побігла через дорогу. Вже через тиждень дізналася, що це був недобита російська машина, яка тікала з бою, який відбувся на десятій сотні. І тоді вже злякалася.

Гуманітарної катастрофи під час війни  не було. Я мешкаю у селі. Всього було достатньо. Якісь запаси були.  

Зараз ми не живемо разом з родиною. Одна дочка- у  Греції, друга- у Одесі. Зять- захищає свою рідну Луганщину. Родина наша розкидана.

Але мріємо якнайшвидше зібратися у Гнилиці за великим родинним столом і довго- довго говорити. 

Моментів, які приємно вразили, було багато. Люди якось дуже толерантно ставилися один до одного, допомагали, підтримували.

У перший день росіяни нещадно бомбили Охтирку. А там живуть усі 28 моїх учнів.

Я знала, що деякі діти вже живуть у селах, а дехто ще ховається від літаків у підвалах. Тому написала у шкільну Вайбер- групу, що маю можливість прийняти до себе тих, кому нікуди виїхати. Зразу ж обізвалася мама мого учня, Ромчика. Розповіла, що вже котрий день родиною із чотирьох чоловік живуть у підвалі. Всі вже хворі. Їхати їм було нікуди. Але з ними живе ще і собака. Чи можна взяти  і її з собою?

Ми прийняли всіх. Виділили їм найбільшу кімнату. Жили однією великою родиною. У нас були спільні вечері, які запамʼятаються надовго. 

Коли вже в Охтирці точилися бої, я зрозуміла, що  і у моє село можуть прийти російські фашисти. А куди нам тікати? Ми у себе вдома. Та хотілося якось себе захистити. Тому вирішили з чоловіком заховати все, що стосувалося української символіки. Ми обоє учителі. У нас є великий прапор, є герб, книжки  відповідні. Все надійно сховали.

А ще у мене у кімнаті у деревʼяній коробочці ріс жовто-блакитний мох подарований учнями. Заховали і його.  

Слава Богу , вигнали з Охтирщини ворогів. Не прийшов до нас орк.  Вже через півроку я згадала про мій подарунок. Пішла  у комору шукали мох. Думала, що пропав, згнив. Але він залишився цілий- цілісінькими, живий-живісінький.  Цей мох і зараз росте собі, як ні в чому і не бувало.

Він для мене є символом незламності і нагадує про ті страшні та трагічні події у моїй країні.