Моя дитина захоплюється спортом, займається кікбоксингом та любить кататися на велосипеді. Вона мріє безпечно відпочити на морі та спробувати себе у стендапі. Найбільше її надихає, коли її слухають, помічають і дають можливість висловити власну думку. Натомість надмірний контроль і відсутність права голосу дуже її пригнічують.

Війна увійшла в життя моєї дитини ще у 2014 році, коли ми вперше були змушені евакуюватися з Краматорська. А з початком повномасштабного вторгнення наше життя змінилося остаточно. Ми залишили рідне місто та свій дім у пошуках безпечнішого місця. Дитина навчалася дистанційно в умовах нестабільного інтернету, відключень електроенергії, постійних повітряних тривог і тривожних новин. Уся ця невизначеність глибоко вплинула на психічний стан і мій, і моєї дитини. Коли з'явилася можливість виїхати до безпечнішого регіону, ми без вагань погодилися.

Найважчим випробуванням для нашої родини стало літо 2024 року. Через постійний стрес і переживання за дітей та онуків у Краматорську раптово зупинилося серце мого батька. Йому було лише 54 роки, і зовні він був абсолютно здоровою людиною. А вже наступного дня після його поховання моєму чоловікові поставили страшний діагноз - хронічна мієлоїдна лейкемія. Після всього пережитого ми продовжуємо жити з надією, що наші діти зможуть повернутися до життя без війни, страху та втрат.