Мій син захоплюється змішаними єдиноборствами та любить кататися на велосипеді. Найбільше він мріє знову жити так, як до війни - без страху гуляти з друзями, навчатися у школі поруч з однокласниками, бігати на перервах, а не сидіти перед монітором. Він мріє про звичайні сімейні прогулянки лісом без думок про міни під ногами, про відпочинок на морі та про можливість знову побачити Крим.

Найбільше його надихають прогулянки з друзями. Він дуже хотів повернутися саме до своїх друзів в Україну. Але тепер часто буває так, що ніхто не виходить гуляти - діти залишаються вдома за телефонами чи комп'ютерами. Це його засмучує.

На щастя, син ніколи не був прямим свідком загибелі людей. Проте війна назавжди змінила його дитинство і наше життя.

На початку повномасштабного вторгнення ми жили у Змієві на Харківщині. З перших днів ми безперервно чули вибухи та обстріли. Через два тижні я разом із сином була змушена виїхати за кордон. Ми прожили там цілий рік. Це був дуже важкий час - нова країна, незнайома французька мова, нова школа для сина, постійні фінансові труднощі та психологічне виснаження. Поки ми були за кордоном, в Україні померла моя 90-річна бабуся. Ми також втратили роботу, а друзі нашої родини роз'їхалися по всьому світу, і багато хто так і не повернувся додому.

Через рік ми повернулися в Україну. Спочатку намагалися жити в Новій Водолазі, але згодом вирішили повернутися до рідного Змієва. На жаль, безпечніше не стало. Лише за останній час шахеди тричі влучали приблизно за 300 метрів від нашого будинку. Під час першої нічної атаки син схопив свою улюблену кицьку й заховався з нею під ліжком. Іншої ночі ми всією родиною сиділи на ліжку й мовчки рахували шахеди, які пролітали над нами. Їх було дванадцять. Ще один удар стався вранці, коли діти навчалися онлайн.

Найстрашнішим моментом для мене були перші години війни, коли я мусила зробити вибір між безпекою своєї дитини та рідними, які залишалися під обстрілами. Я не знала, як вивезти майже 90-річну бабусю, мама відмовлялася залишати її, а мені потрібно було вирішити, чи їхати із сином, чи залишитися разом із сім'єю. Це рішення стало найважчим у моєму житті.

Сьогодні найбільше я хочу, щоб мій син хоча б ненадовго зміг забути про сирени, шахеди, вибухи та війну. Щоб він знову мав звичайне дитинство, у якому найбільшими турботами будуть спорт, друзі та мрії про майбутнє.