Ми жили у селі, за 40 кілометрів від Маріуполя. Нам пощастило, що наше село не бомбили. 

Мені зателефонували - я й не знав, що війна почалась. Ввімкнув телевізор, побачив виступ путіна. Я ніколи й уявити не міг, що будуть бомбити Київ, нищити Харків.

Не стало ні тепла, ні світла, ні газу. Якраз морози стояли. У нас були запаси, було що їсти, ми годували людей біля себе. Були проблеми з водою. Палили багаття надворі, готували їсти. У Маріуполі був жах, у нас набагато краще. 

Найбільше шокувало те, що на нас напала росія, пішла проти нас війною.

Приємно було, коли виїжджали і побачили український прапор у Запоріжжі. Сподіваємося, що повернемось з Україною.

У нашій родині, на щастя, ніхто не постраждав. Ми все залишили і поїхали, це було важко. 

Ми все сподівались, що не буде окупації. Не хотілося все залишати, від'їжджати. На свій страх і ризик сіли і поїхали двома машинами. Страшно було, звісно. Ми їхали по окупованій території. Через кожен кілометр був блокпост, ніхто не знав, що у рашистів на думці. З нами їхали ще наші сусіди. 

З роботою поки погано. Була гарна робота вдома, а зараз немає. 

Вся надія на наші славетні збройні сили і звичайно на допомогу іноземних партнерів. Звісно, хотілося б, щоб війна закінчилась якнайскоріше. 

Своє майбутнє бачу щасливим у квітучій Україні.