Ми з 2014 року бачили війну, коли Слов’янськ зайняли сепаратисти. Ми думали, що війна вже не повернеться, а вона повернулась. 

Моя мама проживає в Харкові, а родичі – під Києвом, у Житомирській області. Вони мені перші подзвонили та сказали, що їх бомблять. Потім я дізналась з новин, з інтернету. 

Найскладніше було, коли моя мама і брат, інвалід дитинства, не мали зв’язку. Я не могла їх почути вночі і дочекатися ранку, щоб дізнатися, чи вони живі, чи ні. Їм дуже важко було, а я не могла нічим допомогти, не могла їх сюди привезти. У нас трошки тихіше було, а їх дуже бомбили. Тільки-но Харків звільнили, я поїхала до мами і побачила її. 

У нас відключили воду, світло, газ. Ми проживаємо з чоловіком у приватному будинку, і в нас був колодязь. Самі потихеньку дрова заготовляли, різали. З колодязя воду брали. Дуже важко було. Ще й бомбардування. На вогнищі готували їсти. Холодильники не працювали, і ми готували на один раз. Я ще машиною виїжджала щось купувала. 

Важко було з грошима. У мене свій город був – овочі мала з городу. Гуманітарна допомога була. Ми жили на одну чоловікову пенсію. 

Нам не було куди заховатись. У нас погріба немає. Ми ховалися в комірчину без вікон. Коли бомбили, ми сиділи там. 

Зараз люди повертаються в місто. Нам дали і воду, і газ. На нашій хаті дах побило. Це сталося літом. Поруч прилітало не один раз. Дощі почалися восени, стало то там капати, то там текти. Я приїхала, купила піну та й буду задувати, тому що трохи є пошкодження, а зиму потрібно пережити. Ми самостійно починаємо дещо лагодити.

Я хочу хоч раз на місяць бачити свою маму. Їй тяжко: самій 75 років, ще й брат – інвалід. А приїжджати вона до мене не хоче, тому що невідомо, що тут буде. Я хочу, щоб швидше закінчилась війна.