Села на півдні України росіяни постійно обстрілюють, розрушають останні хати літніх людей, які не можуть нікуди виїхати. Магазини не працюють, селяни харчуються гуманітаркою. А ще садять городи, ризикуючи життям

Я одна живу, діти далеко від мене. Зараз знаходжусь в онучки, бо наше село б’ють. В моїй хаті вісім вікон вилетіло з рамами. Я не знаю, чим їх ремонтувати. Зима підходить - топити немає чим. 

З 16 квітня у нас немає світла. Воду качають технічну раз чи два на тиждень. В магазинах немає нічого, їх взагалі розбили і закрили. Добратись до Оріхова вісім кілометрів нічим. Гуманітарку, дякуючи людям добрим, возять. 

Там хлопці наші живуть. Мені хату розбили позавчора - так вони прибігли вікна забивати. Як вікна забивати, якщо немає чим? Шукають то фанеру, то дошки. 

Моя хата накрита черепицею, не шифером. Як вдарять – хвилею від вибухів вона розсувається. Я поїхала і не знаю, що там з нею: дощ пішов – може, обвалилась стеля. 

Числа до десятого я буду у онучки, потім буду прориватись додому знову. Б’ють село наше, багато хат побили. Клуб, контору, бібліотеку розбили. Медикаментів немає ніяких, тому що медпункт в нас не працює, лікарі втекли всі. У нас одна жінка залишилась, яка працювала медсестрою у хірургії - тепер по селу надає допомогу людям. 

Я сьогодні дзвонила в село -  сказали, що ніч була трішки спокійна. Бо зазвичай, як вдень б’ють, то вночі мовчать, а це три дні підряд і вночі, і вдень били. Мене Господь відвів і віку добавив: на городі пішла траву рубати, бо неможна було полоти, і вони як вдарили перший раз, я з городу пішла за хату рвати бур’яни. А тут знову вдарило. Я вскочила у веранду. Вибуховою хвилею сітку на паркані порвало і викинуло на дорогу. 

Дякувати Фонду Ріната Ахметова, якщо буде і далі допомагати. Нам потрібно, щоб хати перекрить. У мене хата стара, стіни товсті, потрібне скло. На опалювальний сезон немає чим топити. 

Ми ходили в ліс, дрова збирали, а зараз нам заборонили, але ми і самі знаємо, що туди не зайдеш, бо там б’ють і міни, розтяжки можуть бути. А де брати дрова - невідомо. 

Я не одна така, там є люди віком за 80 років, ми товаришуємо. Мені зараз 79.

Один Господь знає коли війна закінчиться. У нас в селі зв’язку, світла немає. Бігаєш по селу і шукаєш в кого генератор, щоб зарядити телефон. Воду качають генератором, побіжиш попросиш, хоч на коліна ставай і проси, щоб зарядити телефон.

Староста привозив нам раніше хліб, а вже три тижні хліба не возять. Привезуть в магазин, наша продавчиня бере у корзину і їде по селу до кожного з старих, хліб розпродує. 

Пенсія - дві тисячі. Що то за пенсія в наш час, як зараз буханка хліба коштує 25 гривень? Капусти не купити, щоб борщу зварити - 30 гривень кілограм капусти. На городі уродило, так не дають зібрати, бо б’ють. Підеш на город і думаєш: чи повернешся, чи ні. 

Хочемо, щоб нам допомогли хату відремонтувати, яку побили. З Польщі буде їхати одна жінка з дитиною, а в неї хату спалили, що в хаті було, все згоріло. І куди вона буде їхати…