Дитяча психіка найбільше страждає від російських обстрілів. Тетянин маленький син від стресу захворів на діабет

Мені 34 роки. Я мешкаю в місті Оріхів Запорізької області. У мене двоє діток маленьких – чотири і шість років. Я дітей сама виховую, ми з чоловіком розлучені.

Наше місто чотири місяці під обстрілами, дуже зруйнована інфраструктура.. Моя дитина на фоні стресу захворіла діабетом. Коли дитина сказала, що нас скоро прийдуть і вб’ють, це стало для мене останньою краплею. 

Шокує, коли місто постійно під обстрілами, коли «Гради» б’ють і земля двиготить. В мене психіка не витримала, я дітей забрала і ми виїхали до Запоріжжя. 

Ми машиною виїжджали. До Запоріжжя 50 кілометрів добирались три години замість п’ятдесяти хвилин. Це були затори і колони великі. Коли ми виїжджали, прильоти були над головою. 

Запоріжжя - найближче місто. Це було найбільш безпечне місто для нашого регіону. Якщо будуть сюди підступати, то з Запоріжжя буде легше виїхати, роз’вязка транспортна. 

Таке лихо з дитиною трапилось! У нас ніхто в родині діабетом не хворів. Дитина потрапила в лікарню в реанімацію, тепер - на інсуліні. 

В своєму рідному місті я працювала в магазині продавцем. «Гради» стріляли, а ми працювали і людей обслуговували. Продуктовий магазин працював.

Коли були обстріли, у нашому приватному будинку і вхідні, і міжкімнатні двері постійно тряслися. Морально прийняти і витримати було дуже важко. За дітей стало страшно. 

Наше місто постійно під обстрілами знаходиться. Дуже багато людей постраждало. Ми переїхали, і нам не вірилось, що ми там спокійно ночуємо. В такому шоці ми були тижня два, а потім привикли до тиші. 

У нас в Оріхові зараз немає газу. Електропостачання постійно пропадає, тому що обстріли. Будинок не повністю зруйнований, але дах і двері міняти потрібно. 

По телевізору показали, що гімназію розбомбили, а вона входила в сто найкращих шкіл. Ми біля неї живемо, і коли її обстрілювали, то і нам попало. Фосфором постійно обсипають. В сусідів дахи горіли.

Розкисати не можна, тому що діти. Ми зараз знаходимося в більш тихішому місці, потроху заспокоюється нервова система. Дитина це тяжче пережила, ніж ми. Ця хвороба - як сніг на голову. 

Хотілось би, щоб війна найшвидше закінчилась, і повернутись в рідне місто, в рідну хату. Три тижні назад я ризикувала своїм життям - поїхала, щоб взяти речі. Дуже тяжко повертатись, коли бачиш, що рідні міста розбиті. Бачиш ями, вирви по два метри. Це дуже страшно.

Хочеться, щоб діти ходили у садочок, а я - на свою роботу. Хочеться повернутись додому.