Цуцман Іван, студент 2 курсу Відокремленого структурного підрозділу "Ладижинський фаховий коледж Вінницького національного аграрного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Піддубна Наталія Василівна

Війна. Моя історія

Для мене ранок 24 лютого 2022 року міг би розпочатись як звичайний, але всупереч людяності, міжнародним угодам та законам, країна агресор розпочала криваву бійню на території всієї нашої держави, що змусило кожного українця здригнутись від люті. В перші години після пробудження, та вже рутинного перегляду свіжих новин, хотілось просто уявити що цей день лише страшний сон, та як можна швидше забути про заголовки ранішніх статей.

Ще тоді у моїй голові виникло питання: “А чи це реальність, починати ще одну масштабну війну світового значення після всього того, що вже пережило людство?”. І як би цього не хотілось, але так, людство забуло значення слова “смерть”.

Мене, як і кожного не байдужого, наповнював весь спектр негативних емоцій, про деякі з яких до того дня навіть уявити було досить проблематично. Маріуполь, Київ, Харків, Херсон – тодішні жахи до цих пір інколи cпливають у спогадах. Моє місто, на той момент, ще не зазнавши руйнувань від кремлівських ракетних обстрілів, стало прихистком для людей, чиї домівки вже були остаточно зруйновані.

Майже кожний день через нього проїжджали потерпілі сім’ї, або ті формування, що від них залишились. Але деякі зупинялись тут на більш довгий термін.

Щоб допомогти як самим біженцям, так і військовим, я приймав участь у волонтерському штабі: приносив з дому теплі речі, одяг, займався плетінням маскувальних сіток та допомагав переносити гуманітарну допомогу з їжею. Під час цієї допомоги волонтерам, попутно я бачив тих людей, у яких здавалось б, нічого не залишилось. Однак це не так.

Попри становище в якому вони опинились, біженці все так само продовжували бути нескореними та незламними, у кожного з них залишалась надія на краще майбутнє. Отримавши допомогу, вони самі йшли допомагати до волонтерів, надаючи нову домівку для братів по горю.

З плином часу досить швидко з'являлись і нові способи допомоги нашим захисникам, до яких я міг долучитися. А саме – грошова допомога на збори для військових. Вони змогли показати що об'єднавшись, народ своїм гуртуванням може зробити не менше чим ціла держава, та без перешкод самим закуповувати військове обладнання, дрони, інші допоміжні предмети, що допомагають на фронті. Без цієї справи могли б і не відбутись деякі операції по визволенню наших земель.

На фронт відправили й моїх рідних дядьків, котрі виборюють свободу для нас кожний день. Через військові дії почали помирати знайомі люди.

“На щиті” повертались в рідне місто молоді воїни, колишні студенти мого коледжу, та інші мешканці, яких життя загнало в окопи, щоб зупинити окупацію. Завдяки ним я залишаюсь спокійно жити у своїй домівці, та вільно навчатись, щоб у майбутньому відновлювати державу. Але й наше місто невдовзі стало мішенню для дикарів з триколорами. Вони неодноразово наносили удари по критичній інфраструктурі. По результатам руйнівних дій, було оголошену надзвичайну ситуацію воєнного характеру. 18 тисяч мешканців залишились без теплового опалення майже на весь зимовий час.

І хоча для мене це не стало значною перешкодою, але я, як і всі інші, розуміємо що цими діями було насамперед спричинення шкоди людям, котрі навіть не змогли б чинити опір ворожій армії – пенсіонерам та інвалідам, включаючи ту ймовірність, що деякі з них навіть не мали близьких людей для мінімальної допомоги чи піклування.

Ця війна розкрила очі багатьом українцям, включаючи мене, про лицемірство та постійну жадобу від, як вони самі казали, “братського народу”, та те, що чужі нації можуть бути набагато ріднішими за таких сусідів.