Альона не вірила, що буде війна, і гаряче доводила це іншим. Але загарбники увійшли до їх села у перший же день, і їй довелось повірити
До початку війни ми проживали в Херсонській області у село Таврійськ, воно знаходиться між Новою і Старою Каховкою. У нас була квартира і будинок, що від дідуся дістався. Почали робити ремонт у будинку. Було все добре, жили нормально, двоє діток у нас. Менша дитина з інвалідністю. А 24 лютого нас прийшли «визволяти».
Чоловік вийшов з дому на роботу о четвертій ранку. Я його провела і думала, що ще ляжу посплю, і тут біля вікон гримнуло. Я вискочила на балкон і побачила заграву, потім ще був приліт. Я дзвоню чоловіку і кажу: «Це що?» Він каже: «Лєна, це війна».
Я почала відразу збирати документи, «тривожну валізу», тому що до цього не вірила, що таке може бути в наш час, у мне це в голові не вкладалось. О дев’ятій ранку вже БТРи у нас були під вікнами, а на цих БТРах сиділи буряти з автоматами.
Бабусі наші вийшли на них подивитись, і одна бабуся помахала їм, мовляв, що вони роблять? Так вони на неї пушку і автомат направили. Я сказала, щоб вона зайшла у двір, бо все рознесуть.
Дуже важко було перших днів п’ять, коли ми не розуміли, куди воно летить і звідки летить. Потім ми вже визначали: це летить від нас чи на нас, чи потрібно бігти в підвал.
В магазинах нічого не можна було купити - пусті прилавки. Банкомати з першого дня не працювали, в магазинах термінали не працювали. Ми так звикли до цивілізації, що ніхто готівки не тримав. Вийшло так, що ми і з грошима були, але не було як купити. Потім два чи три тижні наші чоловіки сиділи вдома, бо ми їх нікуди не випускали, тому що чули, що то один, то другий, то третій пропав.
Чоловіків постійно кудись забирали, тому вони сиділи вдома, а жінки ходили: може, хоч десь кілограм макаронів купити чи булку хліба. Я завжди була впевнена, що в нас дуже хороші люди, тому що весь двір, дві двоповерхівки, сусіди ділились один з одним. У нас раніше люди бачили, що все є в магазинах - для чого закупати багато? А потім всі ділились, у кого що було, всі були згуртовані. Ми переконуємося в тому, що у нас і дуже гарні люди.
Ми фактично жили в підвалі. Діти в таких умовах жити не можуть. В Олександрівці розстріляли хлопців: одному з них було 18 років, але він дуже рослий – метр вісімдесят шість. Росіяни сказали, що відправлять їх на війну, навіть не розбирались, що вони підлітки.
Доньці моїй 12 років, теж дівчинка не по рокам сформована. Ми зрозуміли, що діти в таких умовах жити не повинні, ховати їх немає де. Виїхали 2 травня – після того як у сусідній будинок прилетіло і знесло кришу.
Ми виїхали благополучно, проїхали 42 пости від Каховки до Херсону. З Херсону повернулись на Берислав, а там через Давидів Брід на Кривий Ріг, і далі попрямували, куди очі дивляться.
Зупинились в місті Подольську Одеської області. Ми з чоловіком залізничники, а тут - та сама Одеська залізниця, що ми в Каховці працювали, і нас взяли на роботу. Тут влаштувались, знайшли житло, так і живемо.
Я хочу миру, щоб вціліли мої стіни. Розповідала моя знайома, що коли вони повернулись в свій дім, там все побите.
Мені здається, що наші діди в своїх трунах перевертаються. У кожного з нас є родичі в росії, а після початку війни всі перестали спілкуватись, ніхто ні разу не поцікавився, як ми. Коли ми телефонували до них, вони не брали трубку. До цього було все добре, всі з усіма спілкувались, а після 24 лютого світ перевернувся. Ми зрозуміли, як ми добре жили. У нас все було. Я 23-го всім доказувала, що не може бути війни. А тепер розумію, що може.
