Катерина Володимирівна прийняла рішення виїхати з Мелітополя в першу чергу заради дітей. 

Мені 36 років. Я зі своєю сім’єю проживала в місті Мелітополь. Нам довелося виїхати звідти, бо в окупації неможливо було знаходитися. Я хотіла, щоб діти навчалися в українській школі.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Потім почали телефонувати родичі. Казали, що почалася війна.

Спочатку зникло все: вода, опалення, світло, інтернет. Закрилися банки – неможливо було зняти готівку. Два дні магазини ще працювали, а потім і вони зачинилися.

Мене шокувало буквально все: і те, що російські війська зайшли в наше місто, і те, що вони викрали нашого мера. Потім ситуація більш-менш стабілізувалася. Тим не менш, ми вирішили, що потрібно виїжджати.

Я дуже рада, що ми і наші родичі залишилися живі, що ми змогли вибратися з окупації. В Мелітополі залишилася тільки моя мама і чоловікова. Вони вже літнього віку, тому не захотіли їхати. Моїй мамі 70 років. Їй було б дуже важко подолати довгий шлях. Дорогою до Запоріжжя ми простояли п’ять днів у Василівці.

Морально було дуже важко. Кожен день нам обіцяли, що пропустять, але цього не відбувалось. Поряд йшли бої. Ми чули вибухи, бачили зарево від них.

Проте ми терпляче чекали, бо розуміли, що робимо це заради дітей. Вони нормально перенесли дорогу. Тільки син злякався російських військових, коли ті оглядали наші речі, а донька в цей час спала. 

Наша кішка залишилась в Мелітополі. Потім її нам привезли наші знайомі. 

Важко сказати, коли закінчиться війна, але хотілося б навесні повернутися додому.