Коли рашисти взяли наше чудове місто в облогу, ми з чоловіком ховались в бомбосховищі на території університетського містечка. Пам’ятаю, як почали лівий берег бомбити, і привозити мам з дітками в наші бомбосховища. Там було багато старих будинків з хорошими підвалами-бомбосховищами. Там люди ховались, і все більше і більше людей привозили. Мені дуже гріло душу те, що поліція турбувалась про людей. 

Коли не було крамниць у місті, світла, ми були в повній облозі, ситуація була  страшна і складна. Поліція і військові привозили харчі на територію нашого містечка інститутського, ми не голодували. Вони навіть ковдри привозили. Було дуже холодно і дуже складно. 

Відразу не було таких бомбардувань поряд, а коли російські військові перейшли через річку з лівого берега і добрались до центру міста, було дуже страшно. 

Ми навідувались у свою квартиру, яка не постраждала, залишилась ціла. Наш будинок майже не постраждав, тільки трішки були руйнування. Снаряди попадали, але будинок цілий стоїть. Ми пару разів їздили додому, забрали кота нашого, щоб не загинув. 

Я вмовила свого чоловіка виїхати з міста 16 березня. Ми забрали онучку 16-річну. Її мама, наша невістка, сказала, щоб ми забрали, бо вони з сином не знали, коли виїдуть. Ми з чоловіком забрали онучку і вирішили виїжджати, хоч не знали, куди і як. Люди, які раніше нас на день-два виїжджали, потім вертались, бо на блокпостах ворожих не випускали. Ми виїхали через Мангуш. Хотіли їхати в Бердянськ, але нас не пустили окупанти. Ми поїхали в бік Запоріжжя. 

У селі Дмитрівка Запорізької області такі люди хороші - забрали нас до себе додому, нагодували. Такі люди гарні, ми зараз з ними підтримуємо зв'язок. Ми в них прожили три дні. 

Це вже була територія окупована, тому  ми не могли залишатись. Десь 20 березня ми вирішили їхати на територію вільної України, і слава Богу, потрапили. 

Машин було багато, ми кілька годин стояли десь в Токмачці. Якась техніка їхала ворожа військова, і вони нами прикривались. Потім випустили, і ми приїхали в «сіру зону». Там техніка по боках дороги стояла розбита і танки розбиті. 

Коли я побачила нашого військового з прапором на руці, то плакала від щастя. Слава Богу, ми доїхали до Запоріжжя. Нас там зустріли, розпитали, нагодували, так все було добре. Зараз ми живемо в місті Олександрії. Все добре, аби не війна. Тільки молюсь, щоб війна закінчилась нашою перемогою. 

Що я можу зробити? Трішки волонтерила, трішки допомагала ще з 2014 року, а зараз здоров’я не те. Зараз доначу зі своєї невеличкої пенсії. 

Мені хотілось, щоб війна закінчилась, і  я побачила нашу перемогу. Я дуже хочу, щоб мої діти і онуки жили  в мирній Україні, хочу побачити перемогу, як Україна розвивається, як буде ще кращою, ніж була. Я впевнена, що Україна буде, ніхто ніколи нашу рідну Україну не переможе. Я в це вірю і знаю, що так буде. Дякую Фонду Ріната Ахметова за таку працю. Дуже важливо, щоб наші голоси чули.