У перші дні війни Пилип Ковальов залишився без роботи. Щоб забезпечити молоду дружину і маленьку дитину, наймався на сільгоспроботи. Зараз в сім'ї вже двоє дітей, а йому доводиться їхати в тривалі відрядження далеко від дому.
Ми спочатку це всерйоз не сприймали, на зразок хі-хі, ха-ха. А потім як почалося! Буйство таке, що всі перелякалися. Зрозуміли, що це не просто так. Сильно боялися. У нас хата тремтіла, а підвалу немає, на жаль, бігти нікуди. Добре, що нічого страшного не сталося. Бухало десь близько, але не у нас.
У 2014 році розбомбили мою роботу. Міна впала там - і все, робота закінчилася. Ну що ж, наймалися до корейців, помідори збирали на полях, поки вони були. Важко було добиратися; щоб доїхати до поля, треба було проїхати вісім або дев'ять блокпостів. На кожному нас роздягали до пояса, дивилися, щоб не було смужок або синців від лямок автоматів.
Виходить, я на початку війни був безробітним. І якраз в чотирнадцятому році перша дитина у нас з дружиною народилася, а через рік друга. Нам давали допомогу, спочатку Рінат Ахметов, потім Червоний Хрест. Для нас ця допомога була дуже важлива, тому що різко і роботи не стало, і все інше закінчилося. Було важко з дитиною з маленькою на руках. Нещодавно знову дружині допомогли, на дітей дали щось, а десь я заробив. Так і живемо... Слава Богу, Новий рік вже хоч буде святковим.
Ми не відчуваємо стабільності, тому яка може бути безпека? Сьогодні робота є - завтра немає. Двоє дітей, дружина. Я один працюю, по відрядженнях мотаюся, електростанції відновлюю. Ось тільки що з Бурштина приїхав.
Мрію змінити місце проживання, тому що в цьому глухому куті жахливо складно жити. На роботу їздити далеко, довго не бачу сім'ю. Але гірше те, що тут зовсім немає можливостей для розвитку дітей. Не знаю, ким вони виростуть.
.png "Імена")
